Анна тримала в руці перець. Великий красивий перець, червоний, мов жар, але це зовсім не тішило її око. «Мені потрібна селера, селера, селера…» – шепотіла вона про себе, мов якесь закляття.

Вітер грає оркестром піску, бетону й асфальту, мокрих пухнастих гілок і холодних хвиль штучного моря. Вони розбиваються об бетон, але їм цього мало. Вони мчать назад, до середини водоймища, беруть розгін, досягають набережної і з плюскотом знову розлітаються на мільйон водяних бризок.

Чернігів - місто спокою. Коли живеш повільним життям, тебе не турбують злети й падіння. Амбіції та прагнення перемог пролітають повз тебе, як кулі, і далі знов у твоєму помешканні запановує таємнича тиша. Розмовляючи домашнім стаціонарним телефоном з рідними, ти відчуваєш якийсь щільний зв'язок зі світом, так, ніби він прив'язаний до тебе і твого помешкання дротами, і ніколи нікуди не дінеться.

Вітер шмагає немилосердно, жене хвилі по водосховищу внизу. Світ поволеньки набираєнься синьо-зелених фарб. І ти кажеш – ходімо в Країну Невидимих Тигрів.

Тю.

Країна Невидивих Тигрів.

- Це де?

- Де-де, на бородє, - кажеш ти, - пішли.

Початок травня. Середина моєї безнадії. Кінець усіх цвітінь.

Страшенно зелена трава. Збирається на дощ. Вітер замітає пелюстки, жене їх по асфальту. І я – стою під деревом, яке тільки-но цвіло, по кісточки в пелюстках. Це дерево – в університетському дворі. Стою, дивлюся вниз, на пелюстки. Заздрю котові, який тут мешкає з недавніх часів. Я думаю, що цей кіт тут через мене. Може, він мій двійник. Я просто роблю вигляд, що людина, а насправді я лише оцей кіт-пофігіст. Ха. Ніхто мене не бачить. Я сіра і тиха. Вітер віє крізь мене. Жене пелюстки крізь мене. І неймовірно зелено.

Це й добре, коли ніхто тебе не бачить. Якщо ти когось збираєшся вистежити. Сьогодні я вистежу тебе.

Здається, цю морську перлину зачаклував колись злий маг. Сірість все більше і більше почала просочуватися через усі шпарини міста. І розносять її старі тролейбуси з облупленою фарбою, засмічені газони біля музеїв, розмови з матюками та занедбані балкони величних колись будівель.

Стоїть страшна спека. Здається, навіть час закляк на місці, тільки дзижчить комашня і шугають стрижі. Хвостаті білки в парку стрибають під самісінькі хмари, аби трохи охолонути, і повертаються.

Ллє дощ. Птахи струшують вологу зі свого пір’я, ліниво витягують шиї і дивляться на небо. На вершечку рожевого будинку задоволено блищить сірий шифер. А на балконі у Петра Дмитровича знову пахне кавою. З його балкону сьогодні видно більше, ніж завжди. Петро Дмитрович захоплено дивиться вниз, де несамовиті потоки міських каналізаційних річок перетворюються у водоспади і з гуркотом котять на собі купи міського непотребу.

Фабрик, звідки постачали дітей, було кілька. Всі вони працювали за кордоном – в Польщі чи навіть Фінляндії. Діти коштували не так вже й дорого. От тільки вже ця марудна тяганина з документами... Фірми були солідні, тому доводилося збирати стоси паперів. Кажуть, наші переважно замовляли дітей в Литві. А ще казали, що найкращі – фінські. Я юоялася самотності, але ще більше боялася бюрократії. Я взагалі ніколи нічого не замовляла по інтернету. Але вона все одно прийшла. На диво, з моїм ім’ям на різних бланках.

- Вітаємо вас у нашому товаристві аутсайдервів!

Я сказала це саме вчасно, бо чувак, який прочинив скрипучі двері, скрипучі за всіма правилами скрипучості дверей, саме мав на обличчі вираз неозначеної тривоги.

Тепер його тривога зникла, натомість…

- Заходьте, заходьте, – заходилась я припрошувати гостя.

Взагалі, у нас не в правилах таке оце припрошування, але відвідувачів не було давно. Та й дойняв він мене чимось, оцей от патлатий… гм, хотіла сказати «недоумок», але, може, він і не недоумок? Може, це цілком порядна людина?