Я йду за тобою
小交字
Майже еротика. Майже під дощем.
Початок травня. Середина моєї безнадії. Кінець усіх цвітінь.
Страшенно зелена трава. Збирається на дощ. Вітер замітає пелюстки, жене їх по асфальту. І я – стою під деревом, яке тільки-но цвіло, по кісточки в пелюстках. Це дерево – в університетському дворі. Стою, дивлюся вниз, на пелюстки. Заздрю котові, який тут мешкає з недавніх часів. Сірий, завжди замружений. Абсолютний пофігіст. Я думаю, що цей кіт тут через мене. Може, він мій двійник. Я просто роблю вигляд, що людина, а насправді я лише оцей кіт-пофігіст. Ха. Ніхто мене не бачить. Я сіра і тиха. Вітер віє крізь мене. Жене пелюстки крізь мене.
І неймовірно зелено.
Це й добре, коли ніхто тебе не бачить. Якщо ти когось збираєшся вистежити. Сьогодні я вистежу тебе.
Зелено. Збирається на дощ.
Ворони докльовують рештки сонця. І тільки мерехтіння зелені на вітрі.
Мої кроки тихі. Йду за тобою. Тихі, навіть зовсім беззвучні – ці стерті кеди не роблять багато галасу. Вони вже чимало доріг бачили. В них ідеш м’яко, наче босий – ти ніколи не здогадаєшся про мою присутність. Такі попсові слова. Чи прості? Скажіть мені різницю. Йду, а навколо зелено.
Зелено. Буде дощ.
Ти мені як хмара. Може, ти і є хмара. Хм, може, колись станеш дощем.
Ідеш впевнено, як гора, і волосся твоє сіре, і ніс, наче вирубаний рубанком – ти весь складаєшся з таких рис, наче тебе, як ієрогліф, накреслили сміливими і красивими рисками. Волосся в’ється від вологості у повітрі, в ньому вітер. Окуляри. Ти наче усміхаєшся і не усміхаєшся – зрозуміти неможливо. В тому волоссі ззаду, на потилиці, трохи сивини. Це гарно. Скільки тобі років?
Зелено. Буде дощ.
Ти знову надіслав мені листа: «Виклав матеріали на сторінку, подивіться. Студентам класичної китайської-1». Круто звучить, правда?
Визнаю. Не мені то був лист. Так тільки, студентам. Які з нудьги чи з чого там хотіли записати сучасну китайську, та тому, що вони такі остолопи, не встигли – й записали класичну. І тепер оце розважаються.
А я милуюсь тобою – як старий китаєць горами. Малюю твої обриси у блокнот. І не знаю, де закінчується каміння й починаються хмари.
Ти звертаєш у провулок і дуже довго йдеш пішки. Раптом щось ледве чутно, сам до себе: «Так, на завтра матеріали я їм поклав, ще приготуватися на граматику, так, і лекція вранці...» все, і мовчиш. Тебе неможливо розгадати – це як... Коли дивишся на ієрогліф і не знаєш, як він читається. Тоді чорта з два ти його знайдеш у словнику чи врубишся в його значення. Це просто мовчазна карлючка, нічого, чи щось просте за сімома печатями.
Зелено. На носа падає перша крапля.
Я уявляю, як стромляю його, носа, тобі туди, під потилицею, де в тебе пасмо сивого волосся. Як вдихаю запах.
Ти куриш і пахнеш сигаретами. Тоді, коли сидиш перед кимось із нас навпочіпки, коло парти, руки кладеш на неї й виправляєш нам кожну риску недбало нашкрябаних ієрогліфів. Червоною ручкою, як у школі. Тобі так важливо, щоб вони були рівні. Красиві. Правильні. В мене вони завжди скручені в три дуги, як я сама, а твоє дихання так близько. Ти зовсім поруч, твоє чоло і сіре хвилясте волосся, куди так хочеться застромити носа. Ти пахнеш сигаретами, а я не курю. В тебе власна дорога. І на чорта тобі здався цей світ. Ти близько, чорт забирай, я напружено вдивляюсь в зошит і киваю головою, тільки б не витріщатися на тебе. Тільки б не витріщатися. Та ти мене не бачиш, ти дивишся лише на ієрогліфи, вони такі важливі. Навіть коли я взяла з собою свого щура, і він сидів у мене на плечі, ти зовсім його не побачив. Зосереджений на своїх ієрогліфах.
Дощ капає все частіше, зелено, зелено, зелено! Хочеться смоктати і пити дощ.
А ти йдеш, просто йдеш, і не звертаєш уваги. Не ховаєшся, не вистромлюєш язика, як я. Під шелестіння крапель ти точно не почуєш жодного мого кроку.
Зелено. Вогко.
І ще більш... вогко... в повітрі...
Білі кульбаби мокрі й важкі, не облітають.
Ти довго йдеш пішки, поштиво киваєш бабусі-сусідці й прочиняєш двері до під’-їзду.
Пірнаєш у м’яку темряву, у видовжені двері, в які заходять хіба що духи.
Моїх кроків знову не чутно. Чути тільки, як зовні – тепер зовні – стукотить у шибки дощ.
...Восьмий раз за сьогодні їду трамваєм. Відчиняю вікно. Якомога швидше скидаю джинси – у них мені тісно – і ще швидше накидаю свої сірі штани і сорочку, яку я ношу з чотирнадцяти років. З чотирнадцяти років, коли повітря так пахло весною, коли в животі піднімалося зовсім не кундаліні, коли я за першим своїм закоханням пішла до людей, які співали пісні для Крішни. Коли не могла спати й робити будь-що. Через це начебто кундаліні.
Зараз це інше, я просто тихо йду, мені хочеться розгадати тебе. Повільно. Як вітер цілує зворотній бік ліктя. І довгими пальцями ворушить волосся.
Помалу.
Падаю на стілець, відкриваю ноут-бук. Вписую твоє ім’я. Так. Ти тут є, та звісно, без фото. Звісно, лише для друзів. Стать – чоловіча.
Ти, мовчазна гора, яка нібито посміхається і не посміхається, зав’яжи мені очі й без слів веди. Упасти на гору дощем... Не опуститися – впасти.
Надворі зелено і йде дощ.
Я затамовую подих. Ти відкриваєш і врешті ступаєш за поріг. Я стаю невидимкою і просочуюсь за тобою... і просто думаю – чи є в тебе жінка, чи є в тебе діти, чи вона часом не китаянка, а може, ти якійсь пишеш на фейсбуку, тільки для друзів, чи по-китайськи – на китайському чаті... Та назустріч вибігає лиш сірий кіт. О, мої друзі, сірі мої коти. Завжди знають, чого хочуть. Ти гладиш його і вперше насправді усміхаєшся. Кіт минає тебе і біжить вітатися зі мною, але ти мене не бачиш. Мої кеди дуже тихі. Куплені торік весною в Ялті, коли я стала у велику калюжу і кросівки не давали надії на те, що колись висохнуть, а ходити в чомусь треба. Вже тоді вони добряче стерлися на кримських гірських дорогах. А бути невидимою я навчилася вже давно.
Ти заходиш на кухню. Тут чути, як у шибку дзвенить дощ, мерехтить мокра зелень і важкі тепер, мокрі кетяги бузку. Розмиті зелені акварелі...
Входиш звертаєш ліворуч, у кухню, не роззуваючись, хапаєш зі столу шмат хліба і вгризаєшся в нього.
Задивившись, я оступаюся. А чорти б його... Затримуюсь за одвірок – серце стукає глухо, і ціла зграя невидимих птахів зривається вгору, кіт різко обертається на мене і здивовано дивиться: ти чого?
Так ти почув перший мій крок. Зі шматком хліба в роті, невизутий, на кухні, уже не схожий на гору – озираєшся.
Я тримаюся за одвірок і віддихуюсь. Боюся підвести очі. Я боюся стати видимою, ви не думайте, це ж усе не так просто. Думаю, чи є тут якась вона. Може, він раніше повертається додому, а вона ще прийде й турботливо обійме ці витесані з каменю плечі? Синій Тібет, мовчазну гору, яка нібито посміхається і не посміхається.
В кухні накурено. Відчуваю, тримаючись за одвірок і не підіймаючи очі. А може, ви удвох тут сидите, і ніяка вона не китаянка, а просто така собі розумниця, і не хоче мати дітей, і ви курите вечорами й говорите про усих цих Конфуціїв чи Лао Цзи. Вона простягає ноги на табуретку, а ти пестиш кота. Кота-воркота. Слухаєш її і ніби посміхаєшся й не посміхаєшся.
В шибку стукає дощ.
Піднімаю врешті голову – велике кухонне вікно, відкрита кватирка, з якої проривається холод і вода заливає підлогу. Ноут-бук чомусь стоїть на кухонному столі. Ніяких ознак її. Скрізь лише самота, прозора жінка зі скептичним поглядом, худа, сидить на всіх табуретках в його кухні одночасно. Пляшки від пива, ні чисто, ні брудно. Ніяких рослин, посуд лежить в умивальнику, з крана скапує вода, він ледь іржавий. На облупленому холодильнику розкрита товстенька книжка. Ага. Конфуцій. Ось і він. Кіт дивиться на мене й скрушно хитає головою, мовляв, так, один Конфуцій його цікавить, ні, щоб дати мені їсти, так він втикає свого носа в папір. Ти хапаєш з холодильника пляшку кока-коли, ке-коу-ке-ле, китайською, колись я навіть вміла це написати, різко обертаєшся і проходиш крізь мене в коридор. Запах цигарок. Ти надто багато палиш. Підбирається аж під горло. І важкість, кам’яна важкість твого тіла. Десь всередині вцих горах гаряча магма.
Дощ. У вікно і кватирку. За вікном – розмиті акварель зелені.
Ти роззуваєшся недбало, ногою скидаєш черевики з іншої ноги, в той же час закидаєш голову назад і п’єш. Потім – босий – і чомусь смішний – ідеш по зеленій доріжці вперед, по коридору. Праворуч висить китайський календар, а під ним на нитці прив’язаний нормальний, наш. Позаторішній. Дощ зараз чути глухіше.
Згадую. Я читаю твою біографію на університетській сторінці. Тайвань. Бейцзин. Сінологія. Релігієзнавство. Педагогічна діяльність. Переклади китайської сучасної літератури. Розвиток китайської релігійної думки. Граматика китайської-2. Наукові праці. Трактування такого, сякого твору Конфуція. Конфуцій. Коте, чуєш, тебе часом звати не Конфуцій? Кіт сидить у коридорі – він розуміє мене – і мружиться, наче всміхаючись. Здається, вгадала. Конфуцій. Це розумнішим здається тобі, ніж розсміяний і розпачливий Лао Цзи. Цей тебе не дуже цікавить. Ти – як гора. Зараз, щоправда, ідеш у шкарпетках у кімнату, і форма твоїх ніг дуже смішна. Видно смішні великі ступні.
Я сама усміхаюся, йду – бабах! Ногою просто по якійсь дурнуватій тумбочці для взуття, на кий чорт вона тут стоїть. Ти, у шкарпетках, чуєш другий мій крок. Зупиняєшся і дивишся на кота. Та кіт спокійний. Ти знизуєш плечима, береш його на руки і заходиш в кімнату. Одразу падаєш в ліжко з котом на руках.
Дощ тут стає гучнішим. Знову вікно, а за ним – балкон. Зелено. Зелено. Зелено. Вогко в повітрі.
Лежиш і гладиш кота. Я стою розгублено на порозі твоєї кімнати – невидима, мишача, прозора, ніяка. Я не знаю ієрогліфів, вони для мене німі. Мені лиш раз снилося, що я була послом у китайській державі й вільно говорила китайською з кимось, стоячи на березі моря серед черепах. А так я нічого цікавого. Умію копати і садити картоплю. Умію ховатися.
У кімнаті де-попало розкладені книжки. На підлозі, на тумбочці, кілька валяється на ліжку. Під ліжком стоїть одна порожня пляшка з-під пива. Може, якась вона і приходить сюди іноді, сміється і свариться, викидаючи з його ліжка Конфуція й інших. Та зараз тут нікого немає. Лише кіт. І дощ. З балкону віє. Охоплює таке тягуче, як каучук, бажання лягти поруч з ними, притулитися до теплих і важких створінь, і під дощ – заснути. Глибоким сном, у безпеці, як за Великою китайською стіною.
Шафка з книжками – Чжуан Цзи, Конфуції, Хай Фей Цзи – набрід всякої китайської голоти, ціла юрба людей. Копиця зошитів на перевірку – скільки в тебе ще студенток, чемніших і гарніших, ніж я? У склянці пензлик із засохлою фарбою, чорною – хтось пробував китайську каліграфію, та кинув – мистецтво – це не для тебе, всі ці дурості...
Дощ припускає, а кіт починає мурчати. Я хочу поглянути в «І-цзин», її облізле видання валяється на підлозі. Може, його кинула та, що до тебе приходить, якщо до тебе взагалі хтось приходить. Що мені судилось? Хай скаже, як мені жити. Що мені робити, коли мене насправді нема. Я підбираю «І-цзин», кіт супроводжує мене підбадьорливим поглядом. Нахилаюсь, чорт – там все китайською – і в той же момент зачепляю ногою скланку. Ту саму з обскубаним пензлем з залишками чорної фарби. Склянка тихо дзвенить і падає. Ти чуєш третій мій крок.
Цього разу ти, певно, думаєш, що то був вітер. Протяг – між балконом дверми. Повітря вогке, душно й гаряче. В мене відчуття, що я стала у великий мурашник, і мурашки лізуть по всьому тілу, опікаючи шкіру. Дощ знадвору шаленіє. Вітер ламає гілки, жбурляє зеленим листям. Ти пускаєш кота і встаєш – а тут так мало місця, що ти знову мусиш пройти майже крізь мене. Я стою навпорти тебе і з усіх сил втискаюся в стінку. Камінні обриси синьої гори. Задавлять мене ці обриси. У холодній кімнаті від тебе зараз йде тепло й запах мокрого волосся, яке ще не висохло знадвору. Знімаєш окуляри й витираєш хустинкою. Цією всією мокрістю віє на мене, гарячим твоїм тілом, гора стає м’якшою, і магма підступає ближче до камінної поверхні. Я втискаюся в стінку. Ти проходиш так близько, що я розпластуююся по стіні, як шпалера, якби могла, я б утиснулась у отой календар і стала б там маленьким скрученим ієрогліфом, щоб вічно бачити тебе зі схованки.
Ти відчиняєш навстіж балкон – і безумний травневий дощ вривається сюди, в кімнату, заливає підлогу, волого до дикості, я майже сліпа, ти виходиш на балкон – там вітер рве і жбурляє зелене й бузкове, мокре і голосне... Я сліпо ступаю за тобою, зачіпляючи шафу з книжками – і вони всі летять, летять униз, всі твої Лао Цзи сміються тисячами голосів, валяться Конфуції, зошити, філософи й імператори, китайські стіни й сни у червонім палаці, все летить униз, ціла шафа, грім і тріск, і я падаю, просто тобі перед носом, на поріг балкона, завалена граматиками й філософськими трактатами, жива, який сором, просто перед тобою, мої складові частини – гріхи мої, руки й ноги розлітаються навколо, розпачлива, безнадійна, з плоті і крові, лежу в цих книжках, дивлюся знизу вгору злякано й марно – марно – намагаюся повернути собі невидимість.
