або «Хом’якатор-360»
Понеділок
Гранат. Він сяйнув у кутику мого поля зору, спалахнув рубіновим сяйвом. Я згадала, як у дитинстві бабуся інколи приносила мені гранат. І його серце рвалося.
Як рвалося потім моє.
Потім.
Спокійно, сказала я собі. Це неправда. Я продовжила свій шлях до холодильника: ще взута, чалапала з поля у важких кросівках. Я живу біля невеличкого поля й інколи роблю перерви у моїй нудній фрілансерській праці: дійти до тіні горіха й назад. Далі був намет для безхатченків, а потім – залізниця й велодоріжка, що вела до села. Її завжди заповнювали мами з візочками – всі такі підтягнуті, у кросівках на платформі й шапках з написом “I say no”. Ще там були бігуни й ділові тьоті з трекінговими палицями. Практикували там Nordic walking. В цю ідилію я вже не лізла. Не належала до них, знаєте. До всіх цих людей, які розуміють, куди котять свій візочок і навіщо колупають асфальт трекінговими палицями. Я йшла тільки до тремтливої тіні горіха й верталася. Як зараз.
Хотілося їсти. Згадала, що в мене є трохи вчорашніх шашликів і кетчуп чилі. Я відчинила холодильник, щоб переконатися в цьому й нарешті роззутись. Затраснула його назад. Чилі не було.
Я перевела погляд на білий стіл. Підозріло білий. І гранат, що лежав там на тарілці. Ледь розірваний. Я дивилася на його холодний аж дзвону колір, а ноги ставали ватяними. Здавалося, вони взагалі от-от розчиняться у повітрі.
Хто приніс мені додому гранат?
Василь? Точно ні.
Я ж вийшла тільки на 20 хвилин. 17 з половиною, якщо бути точною.
Я згадала, що забула мобільний, коли виходила, чи то навмисне не взяла. Озирнулася по хаті.
Мобільного ніде не було. Ніде. Я на мить зупинилася навпроти вікна. Ось же воно все: поле, будмайданчик, рів. Люди з собаками. Бур’яни й горіх, якого ледь торкнуло жовтим. Десь там мої сліди від важких кросівок. На них фасадна фарба – не відмивається. Торік робила розпис на стіні у одного дядька, й мені ліньки було перевзуватися у спеціальні старі кеди. Та ще й холодно було. Тож я зіпсувала взуття, в якому ходжу скрізь. Скільки не обіцяла собі купити черевики хоч на мікроскопічному підборі, так і не купила, не було куди носити, розумієте... А ось і знайома тріщина на асфальті та великий кущ будяка, повз який я щодня проходжу щонайменше тричі. Погляд з вікна мене трохи заспокоїв. Все так. Так, як і було. Так, як і має бути.
За винятком граната.
Ні, брешу. Звісно, я брешу. Заспокоюю себе, намагаючись не помічати очевидного. Тут і справді майже все, як у мене вдома, але «майже» – важливе слово.
Мої торішні картини з Карпат були дописані. Ось вони, жовтогарячі плями на саламандрі, які я відкладала наостанок, і легкі фіолетові нитки фарби поміж корінням бука. Ось і пейзаж з гори Писаний Камінь, що у мене валявся ледь початий. Там було так холодно, на тому клятому Камені, що пальці з фарбою застигали на кістку, а сили волі дописати все вдома мені не стало.
А це що? На одному полотні була жінка – різкий і професійний портрет зі здоровою долею абстракції. Господи... Хто це написав? Я віками намагалася вивчити анатомію, але все якось уривками. До такого живопису мені як до неба рачки... Та чого ж кольори мої, і поза, і все, що тут є – таке, як це зробила б я? Цікаво-цікаво... Я відхилила ще кілька притулених до стіни картин. Там були ще жінки, були чоловіки, діти й навіть старі. Чого б я не віддала, щоб так уміти!
Чия це квартира?
Я раптом згадала, що ліфт їхав якось підозріло довго. Ну, може, не так і підозріло... На секунду довше. Коли щодня повторюєш щось мільйон разів, то помічаєш маленькі відхилення.
Чия ж це вбіса квартира?
Мольберт мій. Я придивилася до плям. Мої. Червоні й білі. Точно мої.
В голові знову крутнулася думка: мені ж іще здалося, що дрібні цифри над дверима були якісь менш круглі. Ніби в номер затесалося щось худе, наче комар. Одиниця чи сім... У нас квартира 608. Та мій погляд не зачепився ні об сімку, ні об жодну іншу деталь, коли я зайшла у ці двері. Просто зайшла і все.
Голод знову дав про себе знати: в животі забурчало. Потім ще раз. Вийти звідси? Ні. Щось невимовно тягло залишитися. Я скинула кросівки й важко зітхнула. Може, усе це сон, я насправді зараз сиджу десь біля стежки, схиливши обличчя на руки, і дрімаю на сонці? Стріпнула головою, замружилася. Потім знову розплющила очі й рішуче рушила до холодильника. Смикнула двері з вдаваною упевненістю, що там буде кетчуп чилі й залишки шашликів. Проте ні. В холодильнику стояла самотня тарілочка, а в ній – якась незрозуміла біла субстанція. Були там свіжі фрукти й овочі, якісь знежирені йогурти. І все. «Кому оце ти брешеш? – сказала я собі. – Ти ж знала, що чилі тут нема!». Я була смертельно голодна, ще трохи – і вріжу дуба, тому взяла тарілку з білою штукою й занурила в неї ложечку. Спробувала. Здається, це була пана-кота.
І ось так, із ложкою в роті, я ще раз кинула оком по кімнаті. Шматочок пана-коти розрісся у мене всередині, потроху залив тіло м’якістю, білим спокоєм, наче оті варені вершки. Тривога зникла. Я дивилася довкола й не відчувала нічого, крім бажання доїсти той шматочок. Сіла на чистісіньку (мою чи ні?) підлогу і просто там доїла те, що було в тарілці. Все навколо набрало дружніх рис. Я поволі стала розглядати квартиру.
Неділя
«Вигребние и слівниє ями – сделаю!
Дерево – викорчую – посаджу!
Николай»
Ось це писалося в моїй стрічці фейсбук цього ранку. У групі «українці в Брно». Це ж треба. Молодець. У всіх є призначення. Крім мене. Ну окей.
А поки клієнти Ніколая набирали його номер і замовляли «слівние ями», ми заходили до переліску. Листя тільки почало жовкнути, а сонце... У неділю було особливе вересневе сонце – чисте й сліпуче.
- І от не йде на руки, ховається. Він ще дикий, – продовжувала Аля про хом’яка, якого вони з Вадиком купили на тижні. Я дивилася на стежку і теж хотіла тварину, скоріше, кота, але господиня квартири не дозволяла. – Слухай, Вась, а в тебе ж були хом’яки, ти казав?
- Ну, були.
- І багато, ге ж?
- Ага, 23 раз було водночас.
- Капець! Це як?
Я приготувалася почути цю історію 37756-ий раз.
- Ну як, розмножилися да і всьо. Ганяли по хаті, не міг я їх вже переловити на той час. Це дика тварина. Живе у клітці, але психіка в неї дика.
- Та що ти кажеш?! – обурився Вадик. – Вони ж по руках бігають!
- Нічого вони не бігають, – Вася почав розбирати сумку для пікніка й всучив мені кетчуп чилі. – Хом’як просто біжить по руці, бо їжу шукає. То все інстинктивна поведінка.
- Та у всіх інстинктивна поведінка! Це ж не значить...
Хлопці потроху розпалили багаття. Запахло димом. Гірким, як мої думки про себе. Навіть Ніколай – реалізована особистість. Не те що оце я.
- Ну і я напрограмував «Хом’якатор-360», – продовжував Вадик.
- Що?? – скривився Вася.
- «Хом’якатор». Це вірус, який заповнює хом’яками весь екран. Але нічого не з’їдає.
- Нащо??
- Та для прикола.
- А чому 360?
- Просто, ну, щоб звучало. І це ніби градус огляду. Хом’яки навколо тебе всюди. Справа, зліва, ззаду, спереду... На всі 360 градусів.
- Чому саме хом’яки? – не вгавав Василь.
- Ну бо в них рожі наглі, – пояснив Вадик. Аля ляснула себе по лобі.
Понеділок
Ось мій гардероб. Чоловічих речей немає. Що, зі мною тут ніхто не живе? Я сама?
Мої важенні кросівки видаються такими недоречними, такими монстрами коло витончених босоніжок. А ось мої гірські чоботи. Ось куртка, теж моя, а поруч пальто, якого я зроду не бачила. Яскраві шарфи акуратно складені поруч, а не сплетені в безладну круговерть.
Я переступила через своїх заляпаних фарбою монстрів і подалася у спальню. Тут теж був одяг. Тільки мій. Тобто... тільки її? Хто вона? Напів-я? Дещо я впізнала, але насправді спільних речей в нас було мало. На ліжку лежали ділові штани, на полиці – легенька блакитна сукня, пару світшотів, джинсовий комбінезон (завжди хотіла), елегантні сорочки. Я геть знахабніла й зазирнула в шухляду для білизни. Мереживних ліфчиків тут було на всі смаки. Спортивні, без швів, і звичайні, але дуже ніжні і якісні. А це що? О. Поруч була складена й нижня білизна – вишукана, з червоним мереживом. З білим. З чорним. Вся така гарна. Я перебирала її й насолоджувалася дотиком. Не те що мої труселя з базару. Ну принаймні зручно. Мені в них зручно. Мені в них... Ах, чорт...
Впала на ліжко. Її чи своє? Я тепер і сама не знала. Щось же тут має бути... Щось, що показало б мені, до чиєї квартири я так необачно потрапила.
Ліжко прийняло мою спину, мов рідну. Вколисало. Я валялася і крутилася, поки не скотилася і не повисла головою вниз. Стривайте, невже це щоденник?
Коли я витягала його з-під ліжка, рука в мене, їй-Богу, тремтіла. Наче та моя тінь від горіха. Видно, я-вона впустила його, поспішаючи вранці. Він був у міцній палітурці кольору кави з молоком. Ніяких тобі обідраних наклейок з лишайниками чи плям від кави, кетчупу й олії... Трохи потертий. Товстий і дуже пописаний. Я так і застигла, головою вниз звисаючи з ліжка, як забуті колготки. Гортала. Погляд мій бігав туди-сюди буквами мого ж почерку, тільки ледь-ледь акуратнішого. 18.00 – іспанська мова. 17.00 – зустріч з видавцем. 9.00 – кав’ярня в центрі, брейн-штурми до серії коміксів. 12.00 – зайти до бухгалтера по свої гроші. 13.45 – «Комікмаркет», Кирило, Марек, Мартін – взяти старі сторіборди! 18-21 – майстер-клас зі сторібордингу, будинок «Під липами», 5 поверх, зала номер 7. Вівторок, 10.00 – мій майстер-клас у Градці Кралове! Не забути роздруковані роботи! Не забути таблички кольороподілу!
Зустріч із видавцем. Іспанська мова. Йога. Робота в студії. Виїзд на «об’єкт», де вона-я – мала щось розписувати. Дописати статтю. Купити гранати. Поїхати по фарби. На сьому – ранкові скетчі фігур. Виїзди туди, поїздки сюди. Я бачила, що їй не бракує ні повітря, ні руху, ні роботи руками, ні грошей, ні поваги. Життя моєї мрії, що вже казати... Я вдивлялася у сторінки, і цей вир її легких суконь, розмов, вітрів, роботи й енергії нескінченно крутився у моїй голові. Лілея, подумала я. Ніжна легка лілея. Босоніжки лукаво зиркали через прочинені двері, а біля них пластами валялися мої кросівки, наче переїхані жаби.
Я приречено зітхнула.
Останній запис був такий:
«Купити свічки для ванни. З динею».
Неділя
Аля повалилася в кучугуру листя. Я сиділа поруч і розглядала жучків-солдатиків. Мій тато казав, що вони називаються козачки, а всі сучасні природолюби у фейсбук торочили, що це москалики. Бо чорно-червоні. Ну, з таким же успіхом вони могли бути якимись бандерками чи упа-жучками.
Телефон писнув. Я зиркнула на нього.
- Хто це?
- Та... замовник.
- Чого це він у неділю тобі пише? – кинув Вася.
- Ну чого-чого, каже, друкарня не взяла мою ілюстрацію, треба чорний відділить, а я не вмію. Тобто не можу. Тобто моя програма для цього...
- Скажи йому, щоб відвалив, – перебив мій «благовірний». – Ще не вистачало в неділю йому звітувати.
- Ага. А він мене тоді знов обізве безвідповідальною і...
- Я з ним побалакаю, – озвався Вася, ставши рачки біля вогнища. – Думаю, вони вже готові, шашлички наші...
- Ура! – зраділа Аля.
- Так, забий, – додав Вася в мою сторону. – Хай іде колядує, він і так вже тебе дістав.
Я не відповіла. Мішанина з образи й сорому оберталася десь на задньому плані душі, наче салат олів’є. Радувало хіба що те, що шашлики готові. В ту мить налетів вітер, і дим повалив мені в обличчя.
Понеділок
Я відчула, як сильно вабить мене туди. До ванної кімнати. До свічок з ароматом стиглих динь. Ванна – як кубло якогось неймовірного, непоясненного спокою – тягла до себе.
Я відмахнулась. Я ж іще тут не закінчила, у спальні! Поличка з книжками була моя. Ось і тріщинка на сосновому дереві, ось річні кільця. Дивно, бо поличку робив мій чоловік, а пів хати було закидано його речами – трусами, шкарпетками, купою залізяк. Тут же увесь простір – тільки для мене, чи для неї... Замість коробок зі шкарпетками й зім’ятих піжам я бачила довкола тільки її – мої? – речі. Красиво складені.
Господи, скільки класного одягу, який я ніколи собі не дозволяла! Та я б у цьому... можливо, я і стала б нормальною людиною! А так – замкнуте коло. Поки в тебе немає грошей, де в тебе візьметься той крутий одяг? А поки ти виглядаєш, як зачухане чмо, то де візьметься впевненість? Без впевненості й енергії де взяти круті замовлення, знайомства і гроші? Ну і прощавай, краса... Так я поки цікава лише власнику отих зім’ятих шкарпеток, та й то, це все вже давно сила звички. Ніякої пристрасті. Його чхання і шмаркання давно перекрило собою тепло його рук, але де ж дітися... Це життя, бейбі. Доросле життя, переконувала я себе, сортуючи випрані шкарпетки.
А цікаво, яка в неї косметика?.. Мабуть, вона теж у ванні. Мене знову потягло туди. Наче якийсь динно-гранатний протяг з’явився в кімнаті. Він сильнішав, і спокуса ставала непереборною... Та я все ще стояла посеред спальні. Звідкись я знала: якщо я зайду до ванної, вже не зможу вийти з квартири 708.
Я кілька секунд прислухалася до цього потягу, поки він не змінив амплітуду з десятки на двійку. І знову повернулася до соснової полички. Поміж моїми книжками стояли якісь карти кольору і великий скетчбук. Гортала його шорсткі аркуші. Не скажу, що я не торкалася такого, торкалася, звісно, але ніколи мої скетчбуки не були так густо і вправно, так професійно заповнені. Господи, та вона знавець анатомії! Яка пластика! Які контрасти... Сто чортів, сто тисяч, сто мільярдів сикстильйонів чортів!!
Спочатку на одній зі сторінок я побачила його спину. Latissimus dorsi, трапеція, дельта... А ось знову він, той самий чоловік, тепер у профіль. Сидить із книгою, спершись спиною на стіну. Такий розкутий. Такий сильний і пластичний. З того образу аж променів якийсь спокій і водночас енергія. Рухи олівця теж були розкуті, вільні, не дріб’язкові, і при тому різкі і впевнені. Цікаво, як вони кохаються – теж так?
Я відчула, як мене накриває хвиля заздрості. І цікавості.
Авжеж, це він, її «він». Я бачила його скетчі тут і там в обстановці моєї квартири. То були шматочки речей, але я чітко знала: це мій стіл, а то мій стілець, а ось мій чайник.
Вдивлялась у плавні лінії його м’язів, що перетікали, як я вчилася в ютубі, з об’єму в об’єм. А вона, як видно, вивчила це в Академії.
Він чудовий. Стримано гарний. Вабить. Щось, чого я ніколи не смакувала, просто стрибало на мене, вигулькувало з усіх кутків цієї не моєї і моєї квартири. Що за чортівня?
Невже вони роблять це тут, на напівмоєму ліжку? Ні-і-і, це було б надто нудно. Я вже не сумнівалась у її вигадливості. На підлозі у вітальні? На столі? Біля пралки на випраних чи невипраних речах? Я знову відчула аромат: ніби хтось розрізав свіжу серпневу диню і підсунув скибку просто під носа. Ванна. Темна і таємна. Стоп, може, це просто натурник? Адже вона ходить на скетчинг фігури.
Ага, звісно. «Натурник». У тебе на кухні. Цим його роль точно не обмежується.
Тут було все, що снилося мені у снах, і навіть більше. Як у тій рекламі: «Отримай все, що хочеш, і навіть більше». Що там рекламували? Я закусила губу.
За ліжком теж стояло кілька картин. Мабуть, у неї їх стільки, що немає куди дівати. Я витягла трійку полотен обома руками, поставила на край ліжка – і відсахнулась, машинально закривши рота передпліччям. У ніс вдарив запах диму – прогірклий такий, з учорашнього багаття... Єдина вилазка за сто років, криво усміхнулася я. Кофтина просякла цим запахом наскрізь, різким, гірким і розпачливим. Це вам не свіжа диня.
Я повільно підняла погляд на полотно. Зображення проявлялося переді мною тепер вдруге – повільно, ніби фотографія з полароїда. Ну, не буквально проявлялося, а ото метафорично – доходило до моєї свідомості.
Спершу я звернула увагу на передпліччя: доволі видимі м’язи, як у мене. Потім на довгі пальці. Теж мої. Так, на картині була я. Оголена на всі сто відсотків. Розкута і серйозна водночас. Червоні й темні тони були розмазані по картині крутими абстрактними плямами, переходили в шматки розтертої фарби чи тонкі перехресні лінії. Я сиділа там на високому барному стільці, отому, що в вітальні біля мого столу, у такій позі, в якій я навряд чи могла б бути перед кимось навіть одягнута. Ну, хіба що якусь мить мимоволі, але ж тут видно, що вона позувала. Частину волосся притримувала лівою рукою, воно, скуйовджене, підіймалося впевнено наляпаними шматком фарб. Решта спадало на плечі, але груди не закривало. Я була тут спокійна, врівноважена й настільки свідома своєї краси, як... словом, я б ніколи не була такою ні за які гроші. Просто не змогла б. Тут видно було, що ця глибина й розкутість виховані роками. І ще одне: фігура була написана явно не моєю рукою.
Це було очевидно.
Неділя
Я здійняла фонтан з листя. Те зашурхотіло приємно і почало повільно кружляти в сонці, потроху осідаючи. Мені в голову полізли всі одночасно вірші Ліни Костенко. Осанна осені, о сум, осанна... Думку перервало гучне шморгання. Осанна о... ще одне шморгання. А потім чхання.
Це чхав мій Вася.
- З тобою все норм? – занепокоїлась Аля. Промінь освітив її лице так, що я побачила зморшку між бровами. Невже й у мене така? Авжеж.
- Ал-але-алер – чхи! – алергія в нього. Охо-хо. Ну так, не можна сердитися на людей через алергію.
Я бачила, як окремі листочки повільно летять униз, як конфеті після вибуху хлопавки. То вибухнув цей красивий момент і розпався на друзки. Клаптики мого замилування розбилися об жорстку реальність. Ми всі шукали додаткові серветки, поки Васине чхання лунало на ввесь ліс.
Понеділок
Фігура з досконалим знанням анатомії і... взагалі. Це він написав? Той чоловік? Авжеж, хто ж іще!
Боже, оце він класний. Оце так пощастило. Серце моє завмирало. Від заздрощів. Воно було, як той гранат, що лежить зараз на столі в сусідній кімнаті.
Я дременула туди, до граната, й пожадливо відкрила ноутбук. Пароль був мій. І навіть заставка моя. Я чимдуж залізла в Телеграм, де в мене всі потрібні контакти, і почала сканувати його поглядом. Про всяк випадок зиркнула на логін і пароль. Логін написано з іншою буквою в прізвищі. Оце й уся різниця. Пароль – той, що в мене від пошти. Ну, гаразд, тепер... несіть попкорн, шоу починається!
Я швидко знайшла його в контактах. Роман. Навіть на мікроскопічному фото він був схожий на себе, того, що у скетчбуці. Я впилася поглядом у їхні розмови.
Спочатку щось ділове. Потім – «хочу тебе побачити». Зустріч номер один, зустріч номер два. Далі вже розмови пішли розкутіші. Дещо про дитинство (тут були навіть мої спогади про спалені млинці, які я намагалася сховати, про те, як мені в селі дрючком зав’язували двері, щоб я не пішла куди й не загубилася). Були й деякі, яких я не мала. Вона, виявляється, у п’ятому класі наполягла і пішла займатися верховою їздою на іподромі. Вона таки чистила стайні, й осінній вітер холодив їй щоки. Вона таки ходила з батьком у походи. Домашні тварини... В неї були коти. Звісно, як і в мене. Ось Чорнявчик, Мурчик і М’яколапка. І папуга Ґоша. Роман казав, що в нього нікого не було. Вона ж не вгавала.
Лілея: Та ну, нікого-нікого ніколи?
Роман: Ні, ніколи.
Лілея: Та такого ж не буває!
Роман: Буває. Я живий приклад. Дитина міста, що ти хочеш)
Лілея: Навіть хом’яка ніколи не було?
Роман: Ой, краще не говори про них! Я знаю, це дивно, але я їх не люблю.
Лілея: Чому?
Роман: Жирні щоки. Таке.
Лілея: Та ну. А насправді?
Роман: Ох, ну гаразд. Ось моя сповідь. Малим я лишився у друга. Йому тоді погано стало, й усі разом – батьки, друг – поїхали в поліклініку, а мене замкнули. там залишився. У них був великий хом’як, і от він мене вкусив. А той друг ще й розказував, шо то смертельний хом’як, «хом’як-стріла», може стрибнути на тебе й викусити око.
Лілея: О_О
Роман: Не кажи.
Лілея: Розумію, ти був малий.
Роман: Отож. Так що я їх відтоді ненавиджу.
Через хвилин десять читання я стала знову бродити по квартирі. Передивилася два інші полотна. На одному був пейзаж з камінням із чорними акцентами, мабуть, теж його. А на другому – знову я, але вже зі спини, сиділа на підлозі зі схерещеними ногами, руки спочивали на підлозі, спокійні, як дві дикі впольовані пташки, а волосся високо заколоте. Цей було написано у світліших, теплих тонах, але впізнавалася та ж тверда рука. Тверда рука й лагідне, допитливе око, що вміло виймати деталі.
Я перевела погляд на себе. Ледь подряпані руки, зім’ята кофта невиразного кольору – чи то зелена, чи коричнева. З неї досі пахло димом. На очі навернулися сльози. Боже, чому я не така? Чому я не змогла стати такою? Мені раптом захотілося відмитися від цього бруду. А дині – дині були тепер усюди – жовтогарячі, шовкові, ніжні... вони пахли, як шалені, і ось я вже бачила сама себе, як я наповнюю теплу ванну – не мою і не чужу – запалюю ті ароматичні свічки й знімаю з себе свої брудні лахи без форми й кольору. Світла я не вмикала. Свічок вистачало.
Це була суто жіноча ванна. Ніяких тобі зім’ятих шкарпеток навколо кошика з білизною, волосин із бороди чи ще якихось прибамбасів, безладно накиданих на пралку.
Мені в голову безперестанно лізли думки про мою ванну з усім цим крамом. І чоловік, у якого було 23 хом’ячків одночасно, і вони обсідали його вночі й утікали. Що за думки? Явно не для цього місця!
Геть!
Усе чисто, витончено... Як можна почуватися тут інакше, ніж амазонкою в Амазонці, ніж пантерою на дереві каїсе-дра, ніж царицею Тамар в річці Арагві? О ні, тут ти – найкраща, найніжніша і найвладніша.
Я скинула решту одягу на підлогу й пірнула у теплу воду, розчиняючись у ній, як цукор у чаї.
Не знаю, про що я думала. Миготливе світло мінилося на поверхні води й поволі мене присипляло. Я не чула ані кроків, ані шерехів. Може, задрімала. Ключ заскреготав у замку так раптово, що я не встигла б не те що втекти, навіть одягнутися... Двері почали прочинятися. Я силкувалася підвестись, але вода тримала мене в собі, ніби то був клей чи розтоплена гума... я могла рухати лише очима. Чи то я була надто сонна, чи надто здивована, чи ще казна-що, але я не могла втекти. Лише лежала там і витріщалася поперед себе.
Вона впевненим кроком – точно, на підборах – увійшла просто до ванної. Опустила погляд на свічки. Мій погляд. А втім, ні, в такому тьмяному світлі я ніколи не дивилася в дзеркало, тому хто знає, мій то погляд був чи ні. Зіниці від темряви розширилися, на обличчі затанцювали червоні відблиски. Лілея дивилася різко і здивовано. На свічки. Не на мене.
- Романе! – гукнула вона. – Це ти зробив? Що це за жарти?
Лілея рвучко вийшла, трохи постукала підборами, оглядаючи квартиру, й повернулася.
- Ох, і коли я це зробила? Зовсім вже все забуваю. Казали мені, стрес до добра не доведе. Треба до масажиста піти... Але якщо вже збиралась...
Стоп! Стоп! Стривай! Що ти робиш? Вона зняла з плеча сумочку – у мене ж завжди були тільки рюкзаки – і поклала на пралку. Потім скинула пальто, поклала його поруч. Розщібнула блискавку на персиковій сукні – і та ковзнула з плечей униз. Вона переступила через тканину, нахилилась і розщібнула черевики на підборах. Я тупилася на неї, але вона ніяк не реагувала. Скинула свою витончену білизну... Чекай, ти ж мене розчавиш!.. Вона хлюпнулась у ванну. Я встигла вистрибнути в останню мілісекунду й з купою бризок ляснула на кахлі. Більшого сорому я, мабуть, ще ніколи в житті не зазнала. Я повільно підвелася, складаючи в думках пояснення, що роблю в чужій ванні. Та коли я встала, моя королева лежала з заплющеними очима, розслаблена і байдужа.
Ти що, не бачиш мене? Вона розплющила очі й стала дивитися на вогонь. Я повільно піднесла руку до її обличчя – нічого. Її волосся закучерявилося від води – світло-русяве, з майже білими пасмами, як і моє. Але моє – безладно теліпалося у хвості, а її мало стильну елегантну стрижку.
Я схопила рушник, огорнула його довкола себе й побігла до дверей. Та скільки я не смикала за ручку, скільки не крутила в замку ключем, що лежав тут же, біля її сумочки, двері були непорушні. Ні туди, ані сюди. Ключ вільно прокручувався. Я спробувала свій ключ, з яким сюди увійшла, але все повторилося. Я була в пастці.
Де я? Господи, де я?
Хто вона така?
Я забігла у вітальню і в розпачі прочинила вікно. Онде мій балкон, поверхом нижче, там квартира 608, але як туди дістатися? Я смертельно боюся висоти. Он кущ будяка на вулиці й тріщина в асфальті. Отже, там все так, як і було. На світі взагалі все так, як і було.
Раптом я подумала – а що, коли я несправжня? Я зайва? Я – лузерний варіант на безкінечному дереві варіантів... Який раптом, за якоюсь дикою помилкою Всесвіту, отримав свідомість разом зі спогадами. Тоді це все швидко закінчиться. Я безтілесна і тиха крапка. Зараз я розчинюсь – і все.
Жодних проблем.
Я швидко увійшла до ванни. Вона ще лежала, зосереджено дивлячись на вогонь. Так, мене вона не бачила. Я забрала свій одяг, начепила його, і стала чекати, коли я зникну. Пропаду.
А поки цей момент не приходив, я хотіла їсти. Голод знову дав про себе знати. Нічого, це все ілюзія... зараз я пшш – і все. Навіщо мені їсти? Я подивилася на гранат, і при цьому чогось згадала смажену на вогні цибулю. І кетчуп чилі, ясна річ, які нібито чекали на мене у моєму фіктивному холодильнику з моїх фіктивних спогадів. Із фіктивного вчорашнього дня народження Вадика.
Проте цей бісів фіктивний голод не хотів нікуди зникати. Я почала шукати, щоб його ще з’їсти. В холодильнику не знайшла нічого придатного.
Раптом телефон заграв мелодію вхідного виклику. Я здригнулась. Зазвичай мені дзвонить хіба що замовник, щоб насварити. Вона ж прибігла у вітальню в халаті. Ніжна й легка, як Енн Гетевей в ролі Білої Королеви. Чи був у мене взагалі халат?
- Ало!
На тому кінці зашамкотіло.
- Слухай, Іване... Зупинися... Ще раз кажу тобі, останній раз на сьогодні. Цього персонажа розробила я. І за те, що ти його стирив, будеш відповідати... Що?
Шамкотіння стало гучнішим. Здається, до мене долітало слово «курва», але я не впевнена.
- Так, досить, – вона намагалася перебити його тираду. – Або ти віддаєш мені частку, або в суді будеш відповідати. Ти зрозумів?
Я спиралася ліктями на її стіл. Спостерігала за суперечкою. Ану ж... На мить навіть забула про голод.
- Ах ти ж сучка брехлива... – почула я аж тут. – Що ти маєш до моїх грошей? Дивись, щоб ти в суді не отримала...
Ану скажи йому! Скажи йому що-небудь! Ну ж бо!! Вона натомість вимкнула розмову. Та й це вже було для мене ого-го. Я б нічого не вимагала. Тільки злилася б сама собі та й усе.
Лілея різко розгорнула книжку коміксів, погортала й затраснула. Потім різким кроком пішла до холодильника, взяла йогурт і спокійно з’їла, визираючи у вікно. Та ложку все ж пожбурила. Та з дзенькотом покотилася по підлозі й зупинилася біля моїх ніг.
Оце і все? Нещасна ложечка? Та я б після такого розтрощила пів хати! Я б їх усіх прикінчила! Я б уже жбурнула цим гранатом у стіну. І з’їла б шашлики і кетчуп разом з холодильником, не те що йогурт...
Лілея тим часом знову схопила телефон і попрямувала до спальні. Там вже набрала номер вона.
- Можеш говорити?
- Не дуже... кажи, що таке, – голос був владний і низький.
- Цей придурок знову дзвонить мені й погрожує. Я втомилася. Хочу тебе побачити.
- Ох, давай не сьогодні... Чуєш, я розумію, але не можу. Просто ніяк не виходить.
- Я ж не кажу зараз. Увечері, після роботи.
- У мене є деякі плани.
- Які?
- Ми ж домовилися не... не звітувати одне перед одним. Ти забула?
- Не забула. Я просто спитала.
- Давай іншим разом. Не зважай на нього, він придурок. Та і відпрацював він своє.
- Він що...?
- Вибач, я маю бігти. Не можу зараз. Я пізніше подзвоню...
Вона відклала телефон і секунд тридцять дивилася у вікно. В цьому ракурсі вона була страшенно схожою на мене. Якусь мить я не бачила різниці. Але тільки на мить. Потім очі її стали червоними, як той гранат у неї на столі, й вона заплакала, обхопивши себе руками.
Я хотіла утішити. Поклала руку на плече, погладила – нуль реакції. Вона не бачила й не відчувала мене. Хоча я могла робити все, що хочу, з її речами, з нею зв’язку в мене не було.
- Треба поспати... Точно треба... ото малюєш до двох ночі, то й маєш. Учись. Ресурси. Берегти, – вона голосно видихнула.
Тоді зашторила вікна у спальні, вклала у вуха біруші, лягла горілиць і заплющила очі.
Збочинець той Іван, чи як там його. Та більше за нього мене спантеличив Роман. Я пошкрябала голову й знову подалася читати їхнє листування.
Роман: Ніяк я не можу ту домогосподарку зобразить. Та й сюжет не йде.
Лілея: Подивися якісь серіали. "Відчайдушні домогосподарки" вже бачив?
Роман: Ой, ну таке лайно я не дивлюся.
Лілея: Це не лайно, це дуже психологічний серіал.
Роман: Та якби ж часу було хоч греблю гати, а так... А це мій шанс.
Лілея: Ну показуй, що там у тебе.
Я зиркнула на стос паперу на столі. Там теж була намальована домогосподарка. Чи ні?
Лілея: Я тобі намалювала, але в мене вийшов домогосподар. Надіюсь, буде оригінально.
Я стала біля столу і взялася копирсатися в її паперах. Власне, копирсатись і не довелося. Зверху лежав стос аркушів, з’єднаних великою залізною скріпкою. Оце тут я й бачила ту домогосподарку... Придивлась... Також комікс. Ще не відмальований, можна сказати, уточнений сторіборд. Олівцем. Олдскульно, посміхнулася я. Я теж так роблю час від часу.
А ось і домогосподарка: жінка з непокірними пасмами, що стирчали там і сям поза хвостом. Рукави її звисали, на ногах були широкі штани. І шкарпетки в смужку. Як у мене.
На щоках героїня мала перехресну штриховку, що робило її обличчя з одного боку об’ємнішим, з іншого – змученим. Ніби вона проживала якийсь тільки їй зрозумілий біль.
Це була я, я, у своїх жахливих трекінгових кросівках, зі сміттєвим пакетом, на порозі. Хоча виносити сміття – обов’язок Василя, це все одно маю робити я. Бо я, бачте, фрілансер, це я з нас двох не ходжу на роботу (хаха, це я не маю нагоди й права побути в офісі, плюс попити там чайок, а тому маю ще й прибирати все, що в полі мого зору). З пакета стирчало картопляне лушпиння.
Роман: І ти малюєш на конкурс?
Лілея: Еге ж, вечорами.
Роман: О, то це в мене немає шансів.
Лілея: Та перестань. З твоїм досвідом...
Роман: У мене досвід в іншій сфері. І взагалі, цих сфер декілька. Наприклад...
...
Лілея: Ти приїдеш?
Роман: Хотів би, але ніяк не можу завершити свого домогосподаря.
Лілея: А що ж там лишилося?
Роман: Фінал... завжди найважче. Мабуть, спробую той хід, що ти радила, але хто зна, чи вийде.
Лілея: Про те, як він знайшов у кишені хом’ячка?
Роман: Ага. Хоча не хочеться мені його рожу бачить, але де дітися. Зможеш відредагувати мені динамічні пози? Ти ж знаєш, що я в статиці експерт, але в динаміці. Не встигаю вже.
Лілея: Спробую.
Роман: А ти?
Лілея: А я вирішила не подаватися. Неможливо все встигнути, знаєш?
Роман: Звичайно, розумію.
Лілея: Тоді бажаю успіху!
Роман: Дякую. Ти прийдеш до мене у студію?
Лілея: В сенсі?
Роман: На годинку.
Лілея: Ти ж казав, що в тебе немає часу!
Тут у мене в голові почало закипати. Знаєте, коли я вперше отримала електричну плиту замість газової, моя реакція була така: ну коли ж ти уже нагрієшся? Я нетерпляче чекала, коли під кришкою почне булькати й шкварчати. Мій мозок почав шипіти саме зараз. І вогонь ніхто не стишував.
Наступна розмова почалася вчора, о 23:02.
Лілея: Ну що, підійдуть такі?
Роман: Так... Дякую... хоча трохи більш виразності їм би не завадило. Спробуєш?
Лілея: Оце не знаю, хіба за платню ).
Лілея: Я насправді дуже втомилась. Тільки повернулася з об’єкта.
Роман: Я тобі все відплачу скоро).
Лілея: Не знаю, мені треба ще попрати сьогодні, вже й так одинадцята.
Роман: Ну от, ти ж точно краще знаєш про всі ці штуки. Прання й так далі.
Лілея: Ой, начебто ти не переш.
Роман: Перу, звичайно. Але ж ти експерт. У тебе це прочуствовано. А я так – автоматично, як машина. Зможеш чи ні? У мене дещо є для тебе.
Роман: Дещо цікаве. Тобі сподобається.
Лілея: Тобто ти сам?
Роман: Щось таке.
Лілея: Ну гаразд. Дивись мені. Чекатиму свою плату)
Роман: Цілую. У вуста.
Ах ти ж сексист, пере він, блін, наче машина. Та щоб тобі шкарпетками вуха позакладало! Старими брудними шкарпетками! От чому вона не спить!
Я відкрила скетчбук і намалювала йому роги. Потім вуса. Потім велике пузо. Після цього подалася назад у вітальню. Через коридор, звісно. Я ще раз посмикала ручку, постромляла у нею обома ключами – нічогісінько. Тому я подумала – ок, хай хоч використаю з користю цей час, на який я тут застрягла. Поки не випаруюсь.
Я трохи попорпалася в її листах та інтернет-історії. Шукала не так уже й довго – адже я все-таки знаю себе, хай і отаку себе... Я знайшла вкладку
– The housekeeping challenge. Для всіх українських коміксистів!
УВАГА!
Видавництво Real humid human оголошує open call для всіх коміксистів України! Наша головна мета – змінити догму про домогосподарство та показати справжні переживання людини, яка живе серед домашнього господарства. Це можуть бути не тільки мами, люди в депресії тощо, а також, наприклад, фрілансери. Ковід показав нам, що це таке, і наскільки важко буває, коли дім ковтає вас, наче океан креветку. Покажімо всю палітру почуттів!
30 серпня – подання ідеї.
До 15 вересня – подання героя.
До 30 вересня – повний сторіборд.
Комікс переможця буде видано коштом нашого видавництва.
Я знову погортала її аркуші. Історія була закінчена. Я бачила кульмінацію, бачила фінал. Зайшла на гугл-диск і відкрила файли Романа. Через кілька хвилин до мене дійшло: вона не подала свій комікс тільки для того, щоб цей нарцисичний хом’яконенависник мав шанси.
І тут я вперше за довгі роки чітко зрозуміла, чого хочу. Я хотіла, щоб ВЕЛИКІ ЖИРНІ ХОМ’ЯКИ заполонили його екран. ХИЖІ ХОМ’ЯКИ, ВІД ЯКИХ НЕМОЖЛИВО СХОВАТИСЯ.
Я вийшла з її акаунта, переписала контакт Романа і зайшла на свій. Написала Вадику.
Я: Вадік, можеш послати мені Хом’якатор?
Вадим ІТ 24на7: Ти що, здуріла?
Я: Так. Мені дуже треба.
Вадим ІТ 24на7: Я знав, що я створюю щось потрібне!!
Я: Будь ласочка, щонайшвидше... просто зараз.
Вадим ІТ 24на7: Оооо... ти прямо нахаба-нахаба.
Я: Зараз я така. Не хотіла, щоб до цього дійшло, але я все ж тобі теж обкладинку малювала для проекту, тексти писала, а монтував тобі хто...
Вадим ІТ 24на7: Всьо, я поняв, хватить.
Я: Зроби хом’яків.
Він послав смайл з виразом крейзі. А потім ще один з істотою, що тарабанить по клавішах.
Я заспокоїлась і сповзла зі стільця. Є тут що поїсти? Я походила кімнатою, позазирала в холодильних – нічого. Може, піцу замовити? – сяйнула ідея. Але ні, кур’єр мене все одно не побачить, відчинятиме вона, ця друга я, та я, якою я могла б бути, вона точно скаже, що це якась помилка й віддасть піцу назад. А я? Я б її зжерла. Та ні, брешу. Я б злякалася, що сталося щось незрозуміле, і що хтось за мною стежить, знає, де я живу, знає ім’я, прізвище, користується моїми акаунтами... Від цих думок мороз пішов поза шкірою, і я кинула собі в рота великий шматок граната.
Фу. Кислятина.
Ще й кісточок повно.
З повним ротом кісток я пішла до сканера. Підключила ноут і стала послідовно, наполегливо сканувати її комікс – аркуш за аркушем, аркуш за аркушем. При цьому я випльовувала кісточки просто на підлогу. Замете потім. Хай йому грець. Я тобі влаштую, нарцис ти кінчений. Тьху. Тьху-тьху-тьху. Гад.
Я стояла там, зла й рішуча. Я була амазонкою в Амазонці, пантерою на дереві каїсе-дра, царицею Тамар в річці Арагві.
Коли все було відскановано, я повернула папери на місце.
Потім розсілася на підлозі. Робочий емейл. Тинь. Тинь-тинь. Адреса. Ім’я. Відправити. Комікс цієї білої лілії полетів на конкурс.
Я встала, зайшла до спальні. До ванни. Приміряла мереживну білизну, покрутилася перед дзеркалом. Так, без одягу, ми не особливо відрізнялися, хіба волосся. І цей вираз. Все ж він у мене теж змінився – з якогось притупленого став злим, мало не вовчим. Я тупнула ногою. Раз. Другий. щось гупнуло і розбилося. Ну, якщо це його фото, то так йому й треба. Ні, це флакончик з якимись парфумами чи чортзна-чим... Ну, нічого.
Я відкрила її косметичку і взялася за макіяж. Так, робити макіяж тут – не те саме, що серед волосин з чиєїсь бороди, машинок для гоління, спиртових розчинів, щоб чистити екрани й різної іншої фігні. Я користувалась моментом. Увімкнула м’яке світло, взяла пензлик... Я намагалася, от просто зусилля докладала, щоб насолодитися. Тим, як ніжні синтетичні волоски торкаються моїх щік і роблять їх оксамитовими. Як персикова помада, яку я завжди хотіла, лишається на губах. На тому в мене дуже гучно забурчав живіт.
О, так. Це все нічого не варте, коли немає чого пожерти. Я пішла у кімнату й відчула, як мені муляють ті трусики. Переодяглась у свої, ті вкинула в пралку. В животі бурчало ще сильніше.
Та що ж його робити?! Вилізти у вікно? Я накинула свій одяг і вийшла на балкон. У мене вийшло максимум перелізти на той бік від перил, але далі справа не йшла. Навіть будівельники, які внизу йшли додому в заляпаних штукатуркою штанах, мене не бачили. Ні, нереально. Я вкотилася в кімнату в куртці й мало не врізалась у неї носом. Лілея уже встала й теж прямувала на балкон.
«Телень!» – озвався Телеграм саме в ту мить, коли вона стала біля перил і задивилася на поле й місто на другому його боці. Зараз вона повернеться і точно схопить телефон, а там же мій акаунт... Я рвонула до мобільного. «Хом’якатор-360» – говорилося в повідомленні. «Просто встав цей лінк, куди треба, і отримувач зустрінеться з хом’ячками». Тої миті Лілея вже поверталася до кімнати й крутила головою в пошуку телефона.
От чорт! Мене-то вона не бачить, але я ж і ґаджет я собою не закрию! Я зробила вигляд, що віник із совком упали, а потім швидко поповзла з цим усім у передпокій.
- Куди ж я його поклала? От роззява! Ліві двері справа! – бурмотіла тим часом вона.
Тоді також пішла в коридор. Я тільки й встигла зробити щось на кшталт дуже незграбного перекиду назад і так влетіла до ванної кімнати й утиснулась за пральну машину.
- Та де він є? – вона і до ванної зазирнула. Я стислася у клубок за кошиком з брудною білизною. – І тут нема...
Вона причинила двері не повністю. Щоб не видно було світла від мобільного в темній кімнаті, я всунула руки в кошик і так почала набирати текст. Так швидко я не писала ще ніколи.
Шановнй пане Максиме!
З рдістю повідомляємо вам, що ви виграли конкрс про домогосподрк. Резльтати за посиланням.
Сюди я вставила лінк від Вадика.
І ще глибше затопивши руки в брудні рушники та блузки, я чекала, як його екран заполонюють хом’яки.
ВЕЛИКІ. ЖИРНІ. ХИЖІ. ХОМ’ЯКИ.
Далі я перевела подих, вийшла зі свого профілю на телеграм і поклала телефон на пралку. Сіла й нарешті випростала ноги.
Це була ідеальна ванна кімната. Ванна моєї мрії. Тут пахло чистими кахлями. І динею. Я втягнула її носом. І почула, як двері знову відкриваються.
- А, ось ти де! Як я його не бачила? – Лілея забрала телефон і вийшла.
Я відсахнулась, притиснувши руку до обличчя.
То був дим. Запах гіркого диму з мого рукава. Я згадала, як він ліз межи очі, і як ми через це сміялися з Вадиком, Алею і моїм Василем. Згадала його очі, повні сліз, коли він чхає. Не знаю, чи захотіла я у своє неідеальне життя. Я знала, що найбільше хочу кетчупу чилі. І щоб пахло димом.
Я встала. Попрямувала до дверей і натиснула на ручку.
Фото: Kassia Melo, Del Raya Martinez
Comments