- А які ще є пропозиції?
- Ще є «Суничний сад». Це такий свіжий варіант, трохи бадьорить.
Ага, бадьорить… Що мається на увазі? Мабуть, вона вгадала легкий сумнів і продовжила.
- Ось є «Спіраль папороті». Занурення відбувається плавно, але стрімко, ніби по спіралі. Вас супроводжують звуки і запахи лісу.
- Я не знаю.
- «Шельф»? Це гарний вибір. У нас є весь набір для релаксації та невагомості. Ви перетворитеся у морську піну і в кінцевій точці повернетеся у власне тіло як піна.
- Це дуже цікаво. Але лячно.
- Я розумію.
- А що таке «Ми забули цю стежку»?
- О, цю ми справді трохи... Знаєте, її давно ніхто не замовляв. Раніше вона називалася «Дика трава», а тепер ми жартома так називаємо.
- Я візьму її. Можна ж?
- Звичайно. Хвилиночку, я тільки дещо перевірю.
Вона погортала сторінки на планшеті. Я бачила лише його обкладинку – порепану й схожу на лопух. Не знаю, що це був за матеріал насправді.
- Так, варіант активний. Жодних проблем. Тільки там давно не прибирали. Може, заросло трохи. І трохи опалого листя.
- Це нічого.
Кімната, в яку мене повела дівчина, виявилася дуже навіть звичайна. Навіть не знаю, чого я очікувала. Дві рослини в горщиках, ліжко, схоже на дерев’яний трап, і кілька білих керамічних посудин. Не знаю, для чого.
- А черевики знімати?
- Так, будь ласка.
Я вляглася на трап. Відчуття були так-собі. Дівчина доброзичливо посміхнулась:
- Ви не забули, що в будь-якому місці ви зможете викликати диспетчера?
- Я не забула.
- Гаразд, – вона ніжно погладили мене по чолі.
Потім взялася розтирати в керамічній ковганці якусь зелень. Здається, то був полин. Я почала потроху танути. Далі вона бризкала водою з іншої посудини, проводила по обличчю жмутом трав. Я навіть не помітила, коли саме вона запустила програму...
Я чомусь лежала на стежці. Просто лежала. Дерева були велетенські. Я вирішила, що хочу повзти навкарачки. І поповзла.
Десь ліворуч смарагдовий жук, здається, намагався облаштувати невеличку метеостанцію. Вона раз у раз падала з брязкотом, а жук після цього голосно сварився: «Я вам покажу, бісові діти!». Він був перший, кого я зустріла на цьому шляху. Потім мені трапився мурашиний лев, що намагався затягнути мене в нору. Коли не вийшло, він визирнув і звідти й сказав:
- Вибачте.
І більше нічого. Потім була долина, посеред якої богомол займався бойовими мистецтвами. Якими саме, сказати я не могла, бо не дуже-то знаюся на бойових мистецтвах. Він граційно підіймав свої витончені лапки вгору й крутився на всі боки. Коли я підійшла до нього, аби привітатися, помітила, що той дивиться на мене згори вниз.
Отоді-то до мене почало доходити, що моїм розмірам прийшов каюк і мурашиний лев може мене легко з’їсти. Тому довелося інтенсивно збільшуватись. Щоб не розчавити богомола, я відскочила й покотилася.
Котитися було не так вже й погано. Трава ніби сама підхоплювала мене й розкручувала, надаючи все більшого прискорення. А я собі набирала обертів. Якби хто приладнав до мене тахометр, у того б уже й стрілка відлетіла від перевантаження. Певно, там був схил, та ще й доволі затяжний і крутий. Якось я його не помітила, чи то він виник уже по ходу – сон же!
- Жмурись! – сказав хтось наді мною.
- Ні, це до тебе прикотилось. Ти жмурись.
- Ні, до тебе.
- До тебе!
Знизу я бачила, що хлопчак і дівчинка одягнені старомодно – в усе полотняне. Я сіла й трохи обтрусилася. Вони теж перестали сваритися й зиркнули на мене. Ойой. Хоча голоси вони мали дитячі, рухи теж, та на вигляд їм було років по сто.
Дідусь і бабця тицяли одне одного ліктями.
- По «котилася торба» виходить, що ти жмуришся.
- Ну… Раз так, я піду в ножика гулять! – образилась бабця. А тоді звідкись витягла набір ножів і почала один за одним смалить у пеньок, прицмокуючи.
Я намагалася відповзти.
- Не бійсь, не зачепить, – сказав дідок. – Вона добре ціляє. Тільки знов не хоче зі мною гулять! – він сів навпочіпки. – Охо-хо. Оце дожилися.
- Співчуваю, – мовила я.
- Я дід Андрушка. А ти хто?
Та відповісти я не встигла.
- А я баба Марушка! – випалила бабця й усмалила ще одного ножа. Той бринів у пеньку, наче джміль, що в польоті врізався в шибку.
- Приємно познайомитись, – відповіла я.
Звісно, я думала, що подорож у сон буде дещо іншою. М’яко кажучи. Я планувала «заспокоїти думки», поринути в «освіжаючий глибокий транс», і насолодитися тишею. Я мала намір блукати по найтихіших і найглибших куточках своєї підсвідомості спокійним кроком, слухати шурхіт трав і… Проте підсвідомість мала на мене інші плани.
- Закругляйся, – дідок зиркнув на годинник, – нам на 14.06 на город ріпку рвать. А на 15 ми вже маєм видивляться кривеньку качечку. Так що давай скорій.
- Задовбала та ріпка, – лайнулася бабця.
- Покличте мишку!! – я була неймовірно рада, що можу прислужитися порадою. Та рано зраділа.
- Оой, мишку! – махнув рукою Андрушка. – Давно в Грецію поїхала! Гульвіса така. Не допрацьовує.
- Одні ми за всіх оддуваємся, – додала бабця й поцілила новим ножем у пень.
- А… а всі інші вже тягли? Кішка там? Собачка?
Бабця була знервована.
- Тягли? Та ми її вставить у землю не можем, щоб держалася, як треба, от шо! – гаркнула вона.
- Ну все, нам час! Качка жде!
Вони удвох зникли вдалині. Мабуть, із надзвуковою швидкістю. Реактивні старенькі, подумала я і спокійно рушила вперед.
Здається, я їх десь бачила раніше. На якихось ілюстра… А що то там майоріє?
Місцевість нагадувала щось із мультфільмів Міядзакі: крислаті дуби то тут, то там на просторах дикого лугу. В отаві десь далеко маячив дерев’яний дах. Я почала наближатися. Силует будиночка ріс і ріс, поки я не підійшла до хатини впритул.
Листя і справді добряче намело. Схоже, воно було торішнє, бо зараз дуби стояли зеленісінькі. Його набралося майже до половини дверей – тут потрібна була вже не просто мітла, а вила. Я озирнулася туди-сюди. Праворуч, як на замовлення, тулилася якась хистка прибудова з інструментами: граблі, вила, мітли. Я хотіла взяти вила, та вони, здавалося, приросли до сто разів промоклого й всохлого дерева. Насилу відірвала їх і взялася до роботи. Скільки я не працювала, листя тільки більшало. При чому поміж дубовим траплялися кольорові листки кленів і беріз – оце вже точно не знаю, звідки вони там взялися. Час ішов, а листя не меншало. Я вже хотіла було на все плюнути… ні, не хотіла, бо потрапити в хатинку здавалося найважливішим завданням всього мого життя. Що ж там заховано?
В голові поки що стояли картини з дитячої книжки. Дід, бабуся, її торочки, листки ріпки, її корінчики й земля, в якій та ріпка сиділа. Там були фактурні грудочки й сила-силенна усяких земляних мешканців. Я мимохідь гортала уявну книжку далі, гребучи те листя. «А ти, коте сірий, вимети нам сіни…» – пригадувалося мені. А ти, волохатий… Кіт, весь сірий і дуже діловитий, підійшов до дверей і став мести. Я застигла. У нього виходило значно краще: шар листя тоншав на очах, і згодом кіт прочинив рипкі двері й розчистив вхід.
Ну, сіни він не вимів, оскільки в хатинці їх не було. Всередині пахло деревом і трішки – старим мотлохом. Світла було мало – вікно виходило не на сонячний бік, і лише косий промінь падав знадвору на долівку.
Кіт діловито підкурив цигарку, де вона в нього і взялася, і почвалав геть. На прощання він навіть не нявкнув. Я бачила, як до нього спускається з повітря щось схоже на човник, у якому згодом розгледіла ще одного кота – чорного. Сірий хвацько вскочив у той човен, рибки повен, і він піднявся в повітря, перетворюючись на срібну цяточку.
А я тепер могла оглянути хату. На перший погляд все здавалося доволі затишним. І може, навіть мінімалістським. Ну нарешті – тиша і спокій!
Посередині стояв низенький столик, а на ньому – набір для чайної церемонії. Те, що треба! Саме цього мені не вистачає: вчитися фокусуватись на чомусь одному. Може, програмка в «Будинку снів» і збилася, та тепер уже все стає на свої місця! Чудово… Я зробила чаю сама собі й сіла пити. Було спокійно, тихо. І до біса нудно.
Я все совалась на місці. Невже я і справді сиджу і намагаюся медитувати? Щось тут не те. Мабуть, щось не те з цією програмою.
Може, покликати на чайну церемонію богомола чи хоча б мурашиного лева? Я погукала трошки, але ніхто не прийшов. Що б його ще придумати? Я грюкнула кулаками по столу. Отут з-під пальців сяйнуло якесь зеленкувате світло.
Я придивилась до стільниці. Ага, там же вбудовані сенсорні кнопки... А хто ж їх побачить, коли вони неактивовані! Та ніхто! Я випадково торкнулася одної з них пальцем, і та засяяла зеленим. Та поруч були й інші. Інші. Інші. Багато спокусливих пропозицій:
o Монтаж для чайників
o Сесія макіяжу «Кривава мері»
o Розмова з білочками
o Просто поржать
o Найкращі прийоми композиції через сон
o Аутотренінг «Геть від мене, перешкоди»
o Все про форензик аналізи, що ви боялися спитати
o Скульптурний портрет. Навчимо всіх. І розумних, і дурних
o Стійка на руках за 1 годину
o Стійка на голові за 2 години
o Мистецтво переговорів
o Лишайники Київщини: як розрізнити
o Курс дресирування ігуан
o Монгольська для початківців
Ну і так далі в такому ж дусі. Коротше, все, що я коли-небудь хотіла. В недавній часовій перспективі, маю на увазі.
Цього ще бракувало! Оце тобі тиша, оце тобі спокій... Та опиратися спокусі сил не було. Зберись, обери щось для початку… Тільки що? Я просто замружилася й натисла на все відразу. Спершу на мене витріщилася білка. Ні, та на біса мені білка, що за вибір, треба щось корисне, і я вгатила на «прийоми композиції». До біса композицію, я вже таке дивилася, краще курс про ігуан... ой ні, це буде надто повільно, хай буде кримінал, про лабораторні аналізи й трупаків! Білка, мужик з ножем, а поруч з ним ще один в білому халаті, а ще хлопчина з планшетом і стилосом, монгол та ігуана перезирнулися, потім кинулися до мене. На мене.
- Я хочу побачити страх у твоїх очах!
- Успокойся, зараз ми будемо аналізувати поведінку цього злочинця.
- Якого хріна я тут?
- Перший урок монгольської. Відкриваємо зошити…
- Де клієнтка?
- Оно вона.
- Ану ходи сюди, мізки твої діряві, я тебе зараз оброблю... – схоже, це був чолов’яга з автотренінгу.
- А я як тебе оброблю! – додався чувак у шапці. – Таких законів композиції ти ще не чула! Платний контент! Тільки у мене на вебінарі! Чула таке – сріблястий перетин?
- Золотий? – пролепетала я.
- Я тобі дам золотий!
- О, це мій тип! – шкірився чувак з ножакою.
Я потупцювала назад. Вони – всією юрбою – сунули на мене. Довелося вискочити з вікна чайного будинку й дременути в поле. Публіка сипонула за мною. Я чула, що істоти лементують щось про те, як треба на світі жить, і кожен намагається мене чогось навчити.
Напевно, я все ж таки переборщила. Може, спробувати відповісти кожному по черзі?
- Сідайте на лавочку! – зарепетувала я. – У тому порядку, в якому з’яви…
Та вони так лементували, що зупинити цей балаган було зась. А зупинити треба. Конче потрібно. Далі ніяк. Голова майже вибухає.
Я закрутила нею на всі боки в пошуках стовпчика для виклику диспетчера снів. А ось і він, у реп’яхах і лободі… Я чкурнула до нього і, падаючи вперед, втопила палець у червону кнопку. Вона якось дуже легко увійшла всередину. Я натисла ще раз. Ще. Вона дзенькала й рухалася туди-сюди. Вибита. Ох чорт… У спину мені вже дихали достобіса якихось істот зі своїми порадами з виживання.
Ноги плуталися у дикій траві, я перечіплялася через каміння й коріння, та досі мені вдавалося тримати сяку-таку відстань між ними й собою. Аж поки…
Я відчула, що ноги тепер вільні. Аж занадто. Я падала. Летіла, як той камінь, з обриву вниз просто на скелі.
- Стій, курррррррва! – заверещав хіпстер у шапці.
- Твоя мета реалістична? – гукав хтось інший, ставши рачки на краю обриву.
- В який термін ти її досягнеш? – долинав чийсь агресивний голосок.
Я летіла й летіла, а сон все не кінчався. З одного боку, добре, що я їх здихалася, з іншого, я мала всі шанси розбитися об скелі, як сире яйце. Я замружилась і думала про те, що це сон. Сон-не сон, але розбиватися не хоче ніхто. Навіть я.
Летіти було довго. Згодом стало навіть трохи приємно. Ця ідея прийшла, певно, з якоїсь шпигунської книжки. Я на льоту скинула свою білу футболку й натягла її над головою, наче парашут. На диво, вітер підхопив її і трохи сповільнив падіння. Ось у такому вигляді я приземлилася прямісінько в кільце ще якихось людей. Роззирнулася. Навколо стояли бородані з мольбертами.
- Знову запізнюєтесь! – суворо сказав один з них. На тих словах я саме пристала на дерев’яний подіум і зробила оберт. – Ні, не ця поза. Будь ласка, роздягайтеся.
- А я можу малювати з вами?
- Ні, вам позувати.
- Ви мене з кимось переплутали. Я у сні. Мені точно не може снитися, що…
- Всі так кажуть. Ми вже на шість хвилин запізнилися. Починаймо.
Вони взялися за пензлі. Спершу я відчула прилив бадьорості: ще б пак, я нарешті в художньому оточенні! Серед творчих людей, сто чортів! Проте невдовзі стояти отак стало нудно. На плече мені впав кленовий листок... За цей час я встигла помітити, що усі художники – це копія одного й того ж хлопця. Я навіть не здивувалася – це здавалося очевидним… Нарешті один зі штампів, який всім керував, підійшов до мене й став безцеремонно водити указкою по моїх м’язах:
- Тут маса трапеції перетікає в масу дельти. А ось це так сідничний м’яз...
- Слухай, я тобі що, неживий предмет? Ти думаєш про мої почуття?
- А ти про мої?
Ох, і справді. Сум, нудьга – усе це звалилося на мене, як триста кілограмів картоплі з мішка висипали. Я сіла в зовсім не естетичну позу. Груди відвисли вниз, на животі з’явилися складки.
Художники схвально закивали і з серйозними виразами облич взялися до праці. Коли я нарешті випросталась і відійшла, вони продовжували дивитися на порожню сцену. З заумними виразами вони й далі щось писали. Деякі навіть закривали око й вимірювали пропорції випростаною рукою з пензлем, хоча й дивилися на порожнє місце. Я поблукала між ними, заглядаючи кожному в полотно. Один намалював мурашиного лева. Інший богомола. Інший гайку. Ще один – божевільного в гамівній сорочці. А ще хтось малював дощового черв’яка.
Черв’як так черв’як. Мені вони завжди подобались. Я думала спершу теж помалювати, тоді вирішила когось стукнути, я ж уві сні. Стукнула того, хто казав не запізнюватись – він і виду не подав. Я гильнула його з ноги під зад, і він полетів у прірву, яка під ним враз з’явилася. Прірви тут виникали де-попало й коли-попало. Правда, летів художник разом зі своїм дурнуватим етюдником і продовжував на льоту писать. Я згилила туди ще одного, він падав так само. І ще. І ще. Шостий почав на льоту кричати:
- У ваших творах замало сексу!!
Я жбурнула вслід за ним грудку землі, та стукнула його прямо в тім’я, і чувак перемкнувся на спів «Ніч яка місячна». Правда, то я вже слабо чула. Коли я поскидала всіх художників у прірву разом з їхніми мольбертами, мені знову стало скучно. Тому що тим часом земля навколо мене так потріскалась, що уся й перетворилася на провалля. Я стояла на маленькій смужечці суші, наче якійсь викушеній, ніби це з центру землі стирчав шпичак. Дна я не бачила. Протилежний шматок землі був досить далеко.
Як його перелізти? Жодних літальних апаратів, жодних істот поруч не було. вниз лізти теж не виходило – не було по чому. І вгору теж. В таких випадках рішення єдине – зробити катапульту. Але нема з чого.
Тоді я вирішила зробити її з єдиного, що було – з себе. Я рівненько лягла на камінець – їх тут було достобіса – так, щоб утворився balance-board. Потім поклала на одну сторону маслянку, яку згубив котрийсь із художників, а на другу сторону жбурнула ще один важкий камінець. Маслянка злетіла над проваллям. А я, часу не гаючи, підскочила, вчепилася за неї й перелетіла тріщину в землі на той бік.
Вірніш, думала, що перелетіла. В самому кінці я зрозуміла, що моє тіло важче за баночку і я маю потягнути її вниз. На цьому я з шаленою швидкістю почала падати. І опять двадцать пять, як то кажуть.
Стоп, це ж сон! Ні! Повз мене зі свистом пролітали стіни скелі. Я маю вчепитися за якийсь корінь! Чи швидко наснити собі ще якийсь парашут! Чи птаха-спасителя! Чи літак! Може, летючі сани? Чи НЛО? Чи костюм з бульбашками гелію?
Я довго перебирала варіанти в голові, та ні на чому не могла зупинитись. І тут моя подорож раптом обірвалась – маслянка плюснулась у річку, я в неї, і нас понесло… Повз нас із маслянкою пропливали на берегах таблички «виклик диспетчера», та до кнопки виклику дудки ти дотягнешся. Я бачила, як мене з шаленою швидкістю засмоктує, напевно, в чорну діру.
Куди несе цей потік? А ну його! Діра так діра! Матері його ковінька, вилізти й так неможливо, то краще я туди всунуся! Я гребнула вперед, додаючи собі швидкості.
***
Це було схоже на гірку в аквапарку, коли ти їдеш по якійсь спіральній трубі. Вона ставала все вужчою, а я набирала більшої швидкості й злітала на сам дах труби на крутих поворотах. Час від часу бачила ілюмінатори. У них стирчали чиїсь пики, які я десь точно зустрічала. То в інституті, то в ютубі, а одну тітку бачила на гуртку малювання в віці шести років. То вона примушувала мене змалювати тюленя, і я вперше відчула, що не стану художником. Чи стану, але дуже нікчемним. Нащо мені був тюлень, якщо хотілося намалювати комікс? Я неслася, як шалена, а в ілюмінаторах мелькали таблички виклику диспетчера снів. Але мій сон був такий швидкий, такий хаотичний, що я не могла вхопитися за жоден стовпчик, дістатися жодної кнопки.
Далі в ілюмінаторах були написані непристойні слова.
А потім настала темрява.
***
До мене звернулася бабуся в перуанському одязі. А чи в еквадорському. Точно не знаю.
- Ну що, дорогенька, нам треба заспівати пісню! – весело сказала вона. – Трохи порухатися і поплескати в долоні, це дуже допомагає.
- Авжеж, – буркнула я, обтрушуючи коліна в землі. Я тільки-но опритомніла після польоту тунелем. Мене викинуло в якусь прерію. Чи степ. Було свіжо й зовсім-зовсім тихо. – Тільки пісні бракувало. Пані, а як тут дістатися до кнопки виклику диспетчера снів?
Бабуся засміялася, хитро звузивши очі.
- Хіхіііі, – склала вона долоні й мало не перетворилася на мишу, – дорогенька сеньйорито, я ж сама зі сну зроблена. Як я можу таке знати?
- А, точно, – зметикувала я.
- А тим часом заспіваймо. Саме для цього я тут.
Так красиво, так гарно навколо,
Задовбали мене ви всі,
Ви говорите голосно в школі,
Ви дістали, я йду на таксі!
Я втекла од усіх вас подалі,
Я закрила ютуб і тікток,
І спокійно мені тоді стало,
І засяяв вишневий садок.
Я не хочу нікого вже слухать
І не хочу, щоб хтось мене вчив.
Задовбали дістали, як мухи,
Я згублюсь між липневих я злив.
- «Я» було двічі в останньому рядку, – зауважила я.
- Це правда, – засміялася бабуся. – Співай цю пісеньку кожному, хто наважиться до тебе причепитися з повчаннями.
На прощання вона потримала мої руки, посмикала мене за коси, потім хвацько скочила на ламу і поскакала вчвал, а її перуанське пончо розвівалося на вітрі.
Стало і справді вітряно. Я відчувала, що цей вітер несе перші краплі дощу.
***
Велетенські краплі падали на шкіру, ніби то були хрущі, які врізаються в тебе на льоту в травневий вечір. Проте невдовзі жуків стало більше. Навколо залопотіло, зашепотіло, зашкварчало, потім звук переріс у сильний нерівномірний шум. У небі гримало. А я стояла собі посеред степу – у якомусь дранті, змерзла, загублена. Куди далі? На скільки я бачила, всюди простилалася рівнина – нескінченна, без жодної надії на прихисток. І жодної таблички з викликом диспетчера снів. Досі я ніби щось робила, щоб якось викрутитися з незручної ситуації, але цього разу… Що за дурня? За що я гроші плачу? Фірма, блін, найкраща в галузі. Срака ви найкраща. Що мені тепер, мокнути до нескінченності? «А щоб тебе підняло і гепнуло!» – гаркнула я невідомо кому і тупнула ногою, розбризкуючи грязюку. Мої лахи вкрилися шматтям землі. Небо розпанахала блискавка, за секунду десь загуркотіло так, що в іншій ситуації я б підскочила метрів на три. Але тут було інше. Я не стрибала, ні, але мене чомусь підняло. Підняло й почало обертати. «А хай тобі грець!!!» – заволала я. На цьому мене й гепнуло.
- Чого мокнеш? – гаркнув хтось на вухо.
- Шо??? – через грім я ледве чула.
- Мокнеш чого??
- А як не мокнуть? Я його вимкну, цей дощ, чи шо?
- Ну можеш і вимкнуть, вимикач унизу. Якщо Трясця дозволить.
- А ти хто?
- Я Грець! – чувак вклонився. Він був немолодий, зате вигляд мав хіпстерський. Жовта шапочка і велике татуювання з пакетом гречки цвіло на його руці. – Ходім.
- Куди тут іти?
- А ось сюди.
Він натиснув кнопку на пульті, який тримав у руці, і ми провалилися в люк.
***
Здавалося, я потрапила в радіостудію. Оббиті звукоізоляцією стіни, кольорові діоди. На стільці за широченним пультом сиділа вродлива чорнявка.
- Трясця, – представилася вона.
- Вашій Матері, – продовжила я.
- Так, це моє прізвище. У нас свій ютуб канал, – похвалилась вона.
- І про що ж ви знімаєте?
- А ми дивимося, як люди реагують в різних ситуаціях, а тоді аналізуємо, у нас психологічний розбір за методом Юнга-Робінсона-Кастанелли. А насправді це метод Миколи Грінки зі Сквири, тільки наш брат, як завжди, нічого ніколи не запатентує, а тоді оце таке виходить. Хоч глянуть графік? – дівчина ввімкнула екран на пів стіни, – спершу в тебе був ось такий вираз обличчя, а потім такий, потім отакий, а потім ти верещала, ну і все.
- Ну ви аналізатори, – зіронізувала я. Та тут, видно, погано розуміли гумор.
- Так, працюємо дуже наполегливо.
- Скажіть мені, а як викликати диспетчера снів? У вас тут немає справної точки виклику?
Вони перезирнулися. Трясця насунула зелену шапку на самі очі.
- Кахи-кахи, – прокашлялась вона багатозначно. – У нас тут такого немає точно. В радіусі одинадцяти кілометрів, двох метрів і 23 сантиметрів.
- 2 міліметрів, якщо бути точним, – додав її партнер.
- А там, далі, є ж щось?
- Далі наші радари просто не сягають. Проте там, кажуть, щось таке є.
- О, то мені туди треба. Тільки підкажіть, в якому напрямку йти.
- А йти треба без напрямку. Тоді обов’язково прийдеш.
- Як це?
- Ну отак – іти як-попало. Чортзна-куди.
- Або бозна-куди. Різниці нуль, – додав хіпстерок.
- Тут у нас є, правда, транспорт, який ходить як-попало куди-попало.
- Це мені підходить, я так розумію. А де ж мені його чекать?
- Де-попало.
- Ну це можна було здогадатися, – вишкірилась я. – Скажіть хоч, що мені чекати – потяг там, віз, самокат?
- Що-попало, – знизали плечима мої новоспечені друзі й перезирнулися. – Головне – йти, хоча б 58 хвилин іти в одному напрямку і нікуди не звертати. І коли побачиш транспорт, ну, скажімо, моноколесо, тоді треба не… Здається, хтось іде!
- Та це ж Москаль-чарівник!
- Може, ми його гарненько того…
- В торнадо закрутим?
- Еге ж.
Вони чкурнули до велетенського екрану й приклеїлися до нього, бігаючи пальцями по пульту.
Я вийшла у єдині дверцята, які знайшла. Далі був довгий коридор, освітлений мерехтливими діодами й так само оббитий м’яким звукоізоляційним поролоном. Мені навіть спало на думку там трохи поспати, але потім вирішила, що ну його, я ж і так сплю. Тож я пробиралася вперед. Потім прохід геть звузився, я стала повзти, потім ледь протиснулася через вихід і мало не випала кудись. Так-так, виявилося, що я мало не випала зі стіни, як фарш з м’ясорубки. Проте був таки натягнений з того проходу тоненький висячий міст із двох канатів. А посередині – невеличка станція. Можливо, вона скидалася на залізничну станцію ДВРЗ. А може, й ні…
Хоч висоти я боюся, якось вилазити було треба. Тож я вибралася на міст, учепилася за канати й потихеньку стала пробиратися до станції.
Всередині – звичайна кімната провінційного вокзалу. Вазон з монстерою, підлога, викладена пощербленими кахлями, великий годинник. Він стояв. Монстеру витирав від пилюки ганчірочкою якийсь чолов’яга.
- Вітаю! – чемно мовила я.
- З чим? – вигукнув чоловік.
- Мені треба на по… е, на транспорт. Це ж станція?
- Ну як, станція… – посміхнувся він. – Тут пункт для канатохідців. Хто переходить з одного сну в другий сон.
- А станція ж де?
- О, це я не знаю.
Годинник. Пройшло вже 58 хвилин чи ні? Думаю, пройшло. На цій думці я помітила, що повітрям у каньйоні щось і справді рухається.
Що це таке? спершу то був поїзд, потім моноколесо, потім старий тролейбус без дротів. І навіть корабель на тернопільський став «Капітан Парій». О ні… Воно так часто міняло форму, що майже перетворилося на бульбашку і лус… Я замружилась і твердо сказала: «Трамвай!» Потім іще раз. І ще.
Коли розплющила очі, повітрям внизу і справді сунув червоно-жовтий старенький трамвайчик, що ходить з Тростянецької до Дарницької електрички.
- Мені туди! Зараз! Треба! У трамвай! Як! Що! – я не могла сказати точно, чого хочу, але дядько з ганчірочкою зрозумів.
Він поволі відійшов від монстери й почав роздягатися: зняв капелюха, тоді куртку.
- Зараз! Він проїде! Трамвай! Що! Робити!
- Не підганяй, – проказав заспокійливо чоловік.
Він відщібав підтяжки. Я ж тим часом мружилась і повторювала: трамвай, трамвай, трамвай… З облізлою фарбою, до Дарницького вокзалу, холодні сидіння, трамвай… трамвай. Хоч би не зник! І він не зник. Чолов’яга прищібнув свої підтяжки до моїх штанів.
- Вони добряче розтягуються.
І штовхнув мене униз. Вжух! – я не встигла й злякатися, як на тих підтяжках плавно, але стрімко полетіла вниз. Маленьке зусилля – і я вскочила прямісінько в люк трамваю, що летів ото у повітрі. Впала на холодне пластикове сидіння й відщібнула підтяжки – ті підскочили угору, й більше я їх не бачила.
Водія не було. Зате з’явилася кондукторка.
- Квиточки купуємо.
- У мене немає грошей.
- Тоді я змушена вас висадити, – сказала тітка й почала випихати мене у двері.
- Ні, заждіть! – гукнула я.
- НІколи, серденько!
- Та у вас же зовсім нема пасажирів!
- Знаєш ти там щось про моїх пасажирів!
- Ні! Чекайте!
- Та не верещи, а випихайся.
- Мене не можна випихати!
- Хехе, чого це? – в її осмішці з’явився азарт. – Дай мені хоча б одну причину тебе не випихати.
Вже звисаючи над каньйоном, я заволала:
- Та мене вже тут випихали, підіймали й гепали, і я сто разів літала по каньйонах.
- А, – беземоційно сказала кондукторка й затягла мене за шкірки назад. – Так би й зразу сказала. Сідай! – скомандувала вона.
Я сіла, оговтуючись. Хай то був і сон, та руки й ноги в мене тремтіли. Думки мої ще досі були в холоднечі каньйону: там сіявся дрібний туман, а крізь нього проступали гострі каменюки.
А до них було ой як далеко.
- Я тобі буду проводити коучингову сесію, – повідомила тим часом кондукторка. – Бо ти, я бачу, не вмієш доносити своїх думок достатньо чітко. Я коуч Анчоус. Та і взагалі, з чіткістю в тебе, скажем прямо, проблемки.
Вона спершу сховалась у кабіні водія, а потім вийшла звідти – у жовтому костюмі. Тепер бабушенція-кондуктор перетворилася на ділову леді. В руках у неї виникла указка, а позаду дошка.
- Отже, твоя перша проблема. Ти забагато спиш.
- О, тут я згодна. Зробіть щось, щоб я не спала так багато. Для цього мені потрібно лише викликати диспет…
- Що за розмазня!
- Диспетчера викличте!
- Та слухай же ж сюди. Не можу, забагато в тебе бажань. Не можу ігнорувати жодного з них, тому все зависає.
- Що саме зависає?
- Програма. Там автопілот стоїть, – вона кивнула на водійський відсік. – Але все, про що ти подумаєш, веде трамвай у новому напрямку. Ото ми й їздимо, як бичок попісяв. Так нікуди й не доїдемо.
- А ви розбийте той автопілот! Розгамсельте. І тоді, може, до якогось пункту таки доїдемо.
- А ти маєш рацію. Він підключений до твоїх думок і асоціацій, таке всяке, ну ти зрозуміла. От і смикається.
- Може, биткою його розбити? Чи гілкою, чи кулаком!
- Стоп-стоп-стоп. Знову забагато опцій.
- Сокирою для відбивних.
- Все?
- Все.
- Жодних інших варіантів?
- Припиніть уже!
В руках у коучки в жовтому з’явилася сокирка.
Вона почала гатити по пульту управління повітряним трамваєм, коли це я помітила великий напис, виведений білою фарбою на скелі – «Диспетчерна станція». І стрілка вниз.
І поки тітонька смалила по пульту, знищуючи зайві варіанти, я ухвалила своє рішення. Одне.
Станція мала бути просто під нами. Я підійшла до дверей і занесла ногу над холоднечею.