Цей текст не є репрезентує ні того, що відбувається у вуличному мистецтві в Україні, ні процесу створення муралів. Проте дещо він таки репрезентує.
- Що там намалювати?
- Море. Ідеш такий, навколо руїни, а поміж них – шматочок моря, – сказав мій брат.
Йшов мокрий сніг. До темряви лишалася година, і на тріснутому паркані я таки встигла намалювати море.
Тут, у занедбаній промзоні містечка на Донеччині, ми жили з братовою дівчиною, поки його батальйон відновлювався неподалік. Після падіння ракет вулиця перетворилася на руїни. Що скажуть місцеві, загартовані сірими пейзажами, на мої малюнки? Спершу я мало не тремтіла. Та скоро навколо них почали спинятися люди. Посміхалися. У цьому прифронтовому місті вони ХОТІЛИ, щоб хтось зробив їм розписи. І навіть готові були платити.
Про це я згадувала, змінюючи нещодавно роботу. І ось я вже зі шпателем і відром ґрунтовки. Щоправда, тепер у рідному мені Києві.
ЖЕД: без дверей повна хатка людей
Великі розписи, що їх знає більшість киян, зазвичай роблять в рамках міжнародних проєктів, або у них є заможний замовник (один з моїх улюблених оплатило казино). Інша справа – «малі» мурали в громадському просторі. Тут художник хоч-не-хоч має стати дипломатом. Він постійно «за столом переговорів» з консьєржами, двірниками та представниками місцевої алкогольної еліти.
Особливо «все неоднозначно», коли стіною формально опікується ЖЕД. Плануючи першу роботу в такому, я тижнями надзвонювала жіночці на ім’я Лоліта Петрівна. Проте «консультаціям» не було кінця. Роботу почала, так і не дочекавшись дозволу. Тому, що чіткого механізму погоджень розпису просто нема. Тож чи є сенс взагалі йти в ЖЕД з проєктом муралу? Та цього разу сталось інакше. Щойно я взяла шпатель, до мене підійшла двірничка: «Що ти тут шкребеш?». Якщо я не узгоджу, наполягала вона, «це все піде під забіл». Тобто комунальники зафарбують весь живопис, як рекламу наркотиків.
Удвох з замовником ми вирушили в ЖЕД. Двері були засунуті зсередини, а ручки я там щось не пригадую. За якийсь час з ключем нагодився працівник, та проникнути всередину не дав: «Осьо вікно».
І справді, пані головний інженер таки невдовзі визирнула у віконце. Погодження тривало секунд 20.
“Take it off steady and slow”
Арка номер 1 вела до спортивної школи. Тут мали з’явитися малюнки дітей, які займаються різними видами спорту.
Так, не все життя я працювала в кабінетах з ковролінами. Та приміщення, де я складала речі, посіло в моєму офіс-рейтингу перше місце. Під “Take it off steady and slow” я перевдягалася в кімнаті для двірника. Над завалами мотлоху зі стелі звисали фейкові долари. Шкода, адже вкладати цього разу довелося майже стільки ж, скільки я заробила.
Через 3 тижні 120 квадратних метрів похмурих стін стали кольоровими, і людей це радувало. Напевно, за все життя я не чула стільки компліментів. Ну, і шанувальники з’явились. Закінчувала я під вигуки:
- Наташа, моя красотка, я тебе найду! Я тебе найду!!
Поки що не знайшов.
Хоча шукати далеко не довелося б: другий мурал від тих самих замовників був по сусідству. Цього разу мали написати в арці пейзаж, а до мене приєдналася художниця Марія Молчан.
Риштування
- Добрий день, я забронювала помости.
- Що?
- Помости.
- Що це таке?
Лисий хлопець нівроку дивився на мене з глибини складу. Тут я мала домовитися про оренду риштування. Робила я це вперше, тож чітко й не знала, як саме та вишка називається. Тому й бовкнула те, здалося на сайті найбільш схожим.
Після довгих дзвінків з'ясувалося, що потрібна вишка називається турА.
- А ви дасте якусь інструкцію?
- Там нічого сложного нема. Подивитесь в інтернеті.
«Сложного» трохи було, але ютуб вирішив цю проблему. Туру досить швидко привезли на місце, і мої помічники таки склали її без летальних випадків і навіть травм. Підйомів, на яких працюють муралісти, існує багато, проте тура – найдешевший варіант.
Запахом сечі війнуло наступного дня. Вилитий доместос та виплескані відра води не допомагали: присісти можна було хіба в респіраторі. Мене попереджали, що в арка слугувала сховком для тих, хто не міг дотерпіти до туалету. Та й завдання замовники сформулювали так: зробити так, щоб аркою милувалися, а не використовували як вбиральню.
До кінця наступного дня я опанувала всі способи вилазити нагору. Хтось мав залізти перший – за правилами, через люк, – закрити його і потім прийняти з рук другого фарби. Це робила Марія. Мені доводилося вилізти по зовнішній стороні й пробиратися на настил між поручнями: пробувала передом, задом і боком. А ще я думала, що негнучка!
«Або намалюєш мурал на будинку, або я тебе вижену»
- Там ваше відро уже викидають! – повідомили нам надвечір перехожі. Один з них тримав на повідці пітбуля.
Тут мушу пояснити. З кабінетику з доларами ми переїхали в колясочну в іншому будинку. Чи можна нам бути в кабінеті двірника, мала вирішити «управдом» (керівниця житлового кооперативу). Настрій у цієї жінки-монарха змінювався, як погода в Бретані. Нарешті вона виголосила: «Або намалюєш мурал на нашому будинку, або я тебе вижену».
Це було «самовигнання». Коли ми переносили речі в колясочну, місцеві вирішили, що ми наркомани й ламаємо їм приміщення. Поки нас не було, жіночки з під’їзду завзято почали виставляти фарбу до смітників. Довелося йти говорити. Хлопці, оті з собакою, запропонували нам дипломатичний супровід. При наближенні чемного молодика з пітбулем жінки поставили відра на місце. Малюйте на здоров’я! А ми думали, ви наркомани.
Вітер змін
Поступово арка набирала кольорів, а ще – приваблювала колоритних персонажів. Ігор залишив нам пиріжки, які пекла дружина, хтось донатив. Один чолов’яга заводив мову про різні таланти й починав читати власні вірші. Вони плавно переходили в інструкцію з прийомів самооборони. Деякі прийоми показував на мені.
Та справжній вітер змін у цьому закутку ще тільки мав повіяти.
Спочатку з’явилася вона – Ольга Григорівна у широченній білій панамі. Ми конче мали прилаштувати гіперунікальну колекцію слайдів про мистецтво, що лишилася по її чоловікові. Наступного дня Ольга Григорівна принесла нам коробку професійних пензлів.
Ще сильніше wind of change задмухав, коли тут з’явився Іван Григорович. Сказав, що йому 82, але вигляд мав молодший. Все тому, що лазив по риштуванню, як оце ми, пояснив він. Іван Григорович працював реставратором: відновлював розписи у церквах, писав ікони, а перед тим оформлював теперішнє ВДНГ. Вдруге Іван Григорович прийшов зі своїми етюдами. Ми розстелили на землі клейонку й розклали роботи. В арці фактично відкрилася художня виставка.
Наркомани з’являлися все менше, Іван Григорович приносив нові картини, з Ольгою вони влаштовували дискусії на мистецькі теми. Потім, щоправда, жінка Івана Григоровича зробила невеличкий шкандаль, що її чоловік вештається по дівчатах.
Погода тоді була свіжа й вітряна.
Проте невдовзі спека повернулась.
Утєплєніє
- Девочки, это всё хорошо, но я сказал: это моя стена. Я буду утеплять на следующий год. Я это всё прикрою.
І звісно ж, чоловіка «ніщо не хвилює».
Це був власник квартири, суміжної з муралом. Не знаю, чому я не передбачила цього, і чому чоловік не попередив раніше. Так чи інак, наступного дня ми присунулися на роботу не в найкращому настої.
Драбина, яку в колясочну впхати не вдавалося, зникла. Поруч на газоні порався комунальник.
- Ви не бачили драбини?
- А, вкрали? Свою драбину я недавно найшов на обмєнкє.
- А де тут обмєнка?
- Не знаю.
Окрім драбини, поцупили старе відро, пластмасовий маленький совок, старий віник, відро від фарби й мітлу. Натомість лишили дещо інше: коробку з головами курей. Видно, для вуличних котів.
Конкуренція
Серпень, і спека просто невблаганна. Наш реставратор по дорозі з бювету дає нам напитися з бутля. Щойно я прикладаю бутель до губ, коментує: «Отак ми горілку п’єм».
Відтоді в районі розгортається конкуренція: хто принесе нам з бювету свіжої водички?
Я вже рухаюсь на турі упевнено, наче танцівниця на якомусь пілоні, пробую різні трюки. Всі в районі знають, що в нас украли драбину, всі переймаються. І кожен, кожнісінький перехожий – має що сказати.
- Цей мужчина від вас відчепився?
- Який саме?
- А, то їх багато!.. Той, що «гори не такі».
- Вже пішов.
Цей чоловік хоче Карпати, але замовили пейзаж зі Скелястими горами. Комусь конче потрібен «орьол», комусь – менше снігу. А когось влаштовує все, крім статі художників:
- Я думала, це художники малюють, а це дівчатка!
Виконувачі бажань
- А ви не хочете нам допомогти скласти туру?
- Зараз.
- А ви знаєте, як вона складається.
- Авжеж, я в малярці працював.
Вітя – так його звали – виник нізвідки, допоміг розкласти вишку за три секунди й так само розчинився у повітрі. Нагодився він саме в той момент, коли всі мої помічники десь поділися, а вантажне таксі мало от-от приїхати по туру. А кажуть, джинів не існує.
Так само було й з цими двома панянками.
- А ми тут квітки поливаєм.
- Так у вас є шланг? Можна арку помити?
Переговори про миття перед тим йшли довго й важко. Проте тієї миті щось у небесній канцелярії клацнуло: жіночки за хвилину вже вимивали нам весь низ арки. Повітря враз посвіжішало.
«Українці добре вміють висловлювати свою думку»
Тімоті Снайдер, історик
Роботу ми завершуємо першого вересня. Кілька першокласників фотографуються з квітами на фоні намальованих гір. Хтось дає заключні коментарі.
Проходячи крізь наш «портал», висловитися мусить буквально кожен. І не обов’язково про малюнок: чоловік показує пса, якого вигулює, поки господар на фронті, літнє подружжя раз-у-раз згадує спалені квартири в Маріуполі, ромка переймається через сина-військового, який не дзвонить.
Це точно не люди, які в разі чого мовчатимуть.
І це, відчуваю, наш цінний актив.
Коли підлітки повертаються з першого шкільного дня, один з них кидає другому:
- У вас ще параша, а в нас вже мурал.
Думаю, Снайдеру сподобалося б.
Для зацікавлених:
Завантаживши додаток Street Art, ви можете самі фотографувати твори вуличного мистецтва й завантажувати їх у мапу з муралами. В додатку зібрано арт різних міст Європи. З України є Київ, Харків, Дніпро, Краматорськ, Луцьк, Львів та Одеса.