То була не цибуля, не каштан, не троянда – щось геть незрозуміле. Ця рослина збільшувалася, прямо кажучи, по хвилинах. Ганна Іванівна намагалася викорчувати деревце з клумби сапою. На формі у тітки Ганни писалося «Київзеленбуд». І хоч то була справжня форма садівника і справжня сапа, нічого не вийшло.
- Та хай уже росте на радість дітям! І цей, нам теж! – кахикнув дід Семен і далі покотив візочок із онуком.
- Ваша правда! – відказала тітка Ганна. – Я і так вже наробилася, з шостої ранку тут!
Вона забрала й пішла додому готувати обід.
Мія і Лада випадково почули цю розмову: вони саме гуляли в парку з бабусею. У парку «Перемога» на Дарниці, знаєте? Так от, коли вони прийшли, то був ще малесенький паросток. Коли почули Ганну Іванівну, він сягав Ладі до пупа. Коли йшли додому обідати, стовбур вже був Мії до маківки. Просто посеред клумби з трояндами росло тепер дебеле деревце.
І ніхто не знав, як о четвертій ранку, ще коли навіть пташки дрімали, й коти були сонні, одна темна постать зронила посеред клумби з трояндами насінинку. «Хехехе», – засміялася вона тихим зловісним сміхом.
Наступного дня, у неділю, бабуся Галя знову вийшла до парку з онучками. Ті одразу ж дременули до клумби. Та так і застигли з відкритими ротами. «Ого», – тільки й спромоглася сказати Лада. «Це капець», – погодилася Мія. Біля клумби стояло людей десятеро – хто з візочком, а хто просто тримав дітей за руку.
- Ого яке вимахало, – мовила жіночка з трьома рудоволосими онуками.
- Здається, це баобаб, – дід Степан насунув окуляри на носа. Колись він був професором географії і знав усе про далекі країни. – Це африканська рослина.
Клумба тріснула, і троянди тепер стирчали на всі боки, ледве тулилися. Замість них тут був африканський баобаб – товстелезне опукле дерево з покрученими гілочками. З гілляк звисали якісь плоди. Чорні й блискучі, наче смола.
- Хай йому грець! – сказала тітка Ганна. – Що за мода, що оце замість троянд баобаби ростуть?! – у неї саме був вихідний, тож і вона була тут з онучкою.
Наступного дня Мія і Лада ледве дочекалися кінця садочка й уроків – так їм кортіло поглянути, як там баобаб і чи міг він вирости ще. Цього разу дівчата були самі: Мія забирала Ладу з садка, і вони йшли через парк додому. А баобаб і справді трохи підріс. Земля під ним репнула, весь парк потріскався. Проте вночі хтось устиг наробити між тріщинами місточки, а поміж ними наставив вказівників зі стрілками: «Бар Баобаб запрошує». «Ну що, ходімо, глянемо?» – сказала Мія. І тільки вони з Ладою стали на місток, їм назустріч вийшов дід Семен. Він котив поперед себе візок і перся, наче поїзд метро. «Добрий день», - привіталися дівчата. «З дороги, мілюзга!» – гаркнув той і ледве не переїхав їх візочком, у якому розривався від плачу онук Тарасик. Сестри ледве відскочили вбік. Пройшли далі, а тут тітка Ганна йде їм назустріч. «О, Ганно Іванівно, а ви не знаєте, що це з дідом Семе...» – «Мені ніколи!» – відрубала вона й відштовхнула дітей з дороги, наче мотлох. Вони перезирнулися. Далі ще йшла бабуся, ота з трьома малими онуками. «Я кому сказала не балуваться!! Вам що, позакладало?!» – горлала вона. Одного внука зловила за руду чуприну, іншого за вухо. Третій хотів утекти, але вона поставила йому підніжку. Тоді двох перших згребла в одну руку, а третього підняла за шкірки: «Не будеш слухатися – викину он туди!» – і кивнула бородою на тріщину в асфальті.
- Щось мені це не подобається, – прошепотіла Лада.
- Та мені теж. Може, цей баобаб їм той... якось на мізки впливає? – міркувала Мія.
- Доведеться піти з’ясувати, – твердо мовила Лада.
Дівчата прокралися до місця, де колись була клумба з трояндами. Дорослих обходили десятою дорогою. Баобаб був тепер такий широченний, що тріснув і сам. Зсередини долинала моторошна музика. Троянди зовсім пов’яли і сумно стирчали біля коріння.
- Диви, він репнув, – сказала Лада.
- Так, і тепер це, здається, вхід до бару... – відповіла Мія.
І справді, стрілки вказували на тріщину. Звідти саме виліз якийсь дідок і почав розмахувати ціпком. «Горобці!!! Бісові горобці! Чого розцвірінькались?! Голова і так тріщить!» – і він угамселив ціпком по кущу. Звідти знялася зграя горобців. Дід із буркотінням почимчикував геть.
- Треба з’ясувати, що там з ними роблять, – думала вголос Мія.
Дівчата глибоко вдихнули, набралися мужності й полізли в дупло.
Моторошна музика лунала тут голосніше. Миготіли лише тьмяні лампадки. Усе тут було встелене чорними килимками з якоюсь вишивкою, а зі стелі звисали різні цяцьки. Мія придивилася до одної й зойкнула – то був череп. А навколо стояли африканські маски – дуже страшні.
- Справжнє мистецтво! – озвався скрипучий голос. – Африканське. Пригоща... Стоп! А ви що, діти? – тепер Мія і Лада нарешті побачили особу, закутану в якусь дивну величезну хустку. На очах у неї були чорні окуляри, а з підборіддя стирчала довга волосина.
- Так, ми діти, – підтвердила Лада. – І ми хотіли б знати...
- Тоді вимітайтеся! – гаркнула особа хрипким басом.
Говорила вона так, наче курила дуже багато цигарок. Крім хустки, одяг мала сучасний – чорна куртка, чорні джинси та чоботи на високій платформі. В іншому то була звичайна бабуся.
- Почекайте, ми виметемося, але хочемо зна...
- Гей, діти, ви читати вмієте?! – знову перебила їх особа.
- Авжеж вміємо, – озвалася Лада.
- Коли вмієш, то читай! – і бабця підсунула Ладі під носа табличку.
- «Вхід ті-ль-ки для ба-б і ді-дів»... – прочитала вона по складах.
- Хтось із вас дід або баба? – гаркнула істота.
- Ні, ніхто, але... – почала Мія.
- Тоді геть! – захрипіла вона.
На тому очі у черепа зблиснули червоним, африканські маски почали робити різні огидні пики, а ще десь зверху почулося сичання. Дівчата помітили велику зелену змію, яка вистомлювала подвійний язик і проштрикувала їх смарагдовими очима.
«Забираймося...» – прошепотіла Мія, дівчата позадкували й вилізли з баобаба. Вони помчали через місточки. Тріщини тим часом більшали. Ось в одну з них звалилося деревце, ось шматок фонтана, а ось і візочок туди ледь не загримів. Дівчата озирнулися: дідусі й бабусі, які зазвичай приходили о цій порі в парк гуляти, були злющі, насуплені. «Тут починає бути небезпечно!» – сказала Мія і потягла маленьку Ладу геть із парку.
Після обіду дівчатка зачинилися у ванні й почали думати.
- Вона казала, що вхід тільки для бабусь і дідусів...
- Треба рятувати парк і взагалі... Але як ми це зробимо, якщо ми не знаємо, що вона там придумала?
- Може, сказати мамі?
- Ти що, вона нас в таке місце не пустить!
- То може, подзвонимо в поліцію?
Мія замислилась.
- А хіба це злочин – зробити бар тільки для дідусів і бабусь?
- Точно не знаю.
- Мабуть, не вийде. Доведеться йти самим.
- Так переодягнемося у бабу! Чи у діда! У нас он у садочку костюм святого Миколая є.
- А ти зможеш його дістати?
- Аякже...
- Гаразд. Тільки я тебе на плечах не понесу, - сказала Мія. – Я довго не витримаю.
- Та нічого. Я сховаюся під кожухом і буду, наче його пузо.
- Ну добре. А голос? По голосу вона впізнає, що я ніякий не дід... – сумнівалася Мія.
- Так він буде іноземець. Напиши табличку, що ти дід, який приїхав із... – Лада поводила пальцем по карті світу, що висіла на стіні у ванні, – із Узбе-ки-стану. І не кажи нічого, тільки руками махай.
Так і зробили. Наступного дня дівчата зайшли у парк з величезним кульком. Він майже тріщав по швах, бо був дуже напханий: там лежали кожух, шапка, рукавиці й борода святого Миколая. Мія і Лада сховалися в іграшковому вертольоті на майданчику й почали одягатися. Кожуха довелося підгорнути вдвоє і зав’язати поясом, а гумку від бороди Мія обкрутила навколо обличчя тричі. Про всяк випадок вона теж начепила татові сонячні окуляри. За кілька хвилин гладкий низькорослий пан з великою бородою протискався в дупло баобаба.
- Вітаю в моєму барі, – прохрипіла власниця з волосиною на бороді. – Влаштовуйтеся...
Дід сів на пеньок біля столу.
- Можете роздягтися, у нас тут Африка, – захихотіла бабця. Вона й сама була в темних окулярах. Але дід показав їй великою рукавицею знак «стоп». Тоді дістав з пакета табличку: «Я З УЗБЕКИСТАНУ. Я НЕ ГОВОРИТИ УКРАЇНСЬКА МОВА».
- Ага... – кивнула барвумен, – ну зараз я вам наллю... А хто це ще?
До дупла втиснулася раптово бабуся Галя. Дід з Узбекистану застиг.
- Добрий день! – защебетала вона. – Геть втомилася з онучками, вже сказала дочці, що їду додому. Я оце чула, що тут новий бар відкрився спеціально для нас, досвідчених і цікавих людей... Такого у місті бракувало.
- Ваша правда! Бракувало... – захрипіла чужа бабця. І дівчата почули, як вона засміялася, відвернувшись: – Хе-хе-хе... – А десь угорі озвалося зміїне сичання.
- Ось у нас гість з Узбекистану, познайомтеся.
- Я Галя! – весело сказала бабуся й простягла руку.
Гість з Узбекистану склав руки, як ото в Ютубі, коли мама робить йогу, і мовчки вклонився. Бабуся повторила.
- Ось мій найкращий напій! Спеціальна кава з зерен баобаба! Обсмажую на місці! Найсвіжіший товар! Перша чашка безкоштовно. Я вам ще з собою дам.
- Чудово! Вип’ємо по чашці! – Галя підморгнула дідові, що сидів незворушно, тільки пузо його трохи рухалось. «Мабуть, голодний», - подумала вона.
А баба в чорному тим часом взяла з мішка чорних плодів, виколупала зерна й кинула на сковорідку. З них повалив дим. Маски ззаду знову корчили різні пики, а очі у черепа засяяли. Нарешті бабця кинула зерна в кавовий млинок, змолола й заварила напій. Він був смолянисто чорний, але пахнув доволі непогано. З білого чайничка вона розлила його у дві чашки тоненькими цівками.
- Ну, за нас! – бабуся жартівливо підняла горнятко й відпила. Потім ще, ще, ще... І поставила на стіл порожню чашку.
Мії не лишалося нічого, як теж випити. Вона акуратно приставила горнятко до рота і тільки трохи вилила на бороду. Раптом озвалася бабуся Галя.
- Ну, мабуть, піду я. Зовсім уже дістали ці онучки! Слава Богу, додому їду! Просто жах! То їм на майданчик, то вони їсти хочуть, то уроки з Мією роби! Ладі нудно, а мені хоч розірвись! Ще й Мія на сопілці вчиться грати, в мене вже в голові та сопілка гуде!!! Наступного разу я їм покажу виховання! І не пискнуть у мене! Будуть уроки обидві робить! І ніякої сопілки! Хоча кому я кажу, ви ж по-нашому не балакаєте! Ото учіться, щоб у своєму Узбекистані так не розбалували дітей!
Бабуся Галя грюкнула кулаком по столу й хвацько вискочила з дупла.
Барвумен потерла руки: «Хехе, моя місія підходить до кінця... Я вже покращила майже всіх бабок і дідків цього парку, вже ніхто не буде розпещувати онуків!! І ти пий, голубе узбецький, покращимо і твій характер».
За хвилину потихеньку виліз із дупла й дід-іноземець. Він почимчикував до вертольота, переодягатися.
- Оце вона дає!.. – Мія втерла піт.
- Ти це справді випила? Я так злякалась! – сказала Лада.
- Випила, але нічого не змінилось.
- Мабуть, це на нас не діє, бо ми діти. Тільки на бабусь і дідусів.
- Що будемо робити?
Мія обвела поглядом парк.
У тріщини падали тепер цілі дерева, сповзали клумби й особливо майданчики. Довелося тікати з вертольота. Між усім цим час від часу бігали злі дорослі й ніби нічого не помічали. Ще трохи, і під землю провалиться весь парк. Чорні провалля поглинуть гойдалки, гірки, мотузкові драбинки, улюблені каштани та дуби, всі квіти й фонтани. І все це через дурнуватий баобаб.
- Дивись, я дещо витягла, коли була в тебе під пузом, – Лада раптом розгорнула зібганий папірець.
Там писалося: «Баобаб Мопієнга Комонга, сіяти в суботу о 4 ранку».
- Я думаю, нам потрібно визволити з під-дії цієї гидоти діда Степана. А далі він нам допоможе, – вголос сказала Мія.
Лада була рішуча як ніколи.
- Думаю, нам доведеться зловити його в пастку.
Дівчата взялися готувати пастку. Дід Степан полюбляв шахи й бутерброди з ковбасою. Також він обожнював свого онука, але зараз, певно, речі змінилися. Мія наробила бутербродів, а Лада витягла пластмасові шахи. Вони гарно розклали бутерброди та шахи на лавочці, яка була далеко від усіх тріщин. Поруч працювала поливайка. О третій 16 таки з’явився дід Степан, цього разу без візочка. «Хо-хо, позбувся шкета! Більше його на мене не навісять! Замкнув у хаті, хай там собі сидить! О, а це що? Хтось забув бутерброди? Зіграю партійку, почекаю господаря». Дід Степан сів і почав розставляти фігури. Тоді походив. Замислився, відкусив бутерброда. Раптом до лавки підкотився дід з Узбекистану й витяг табличку «Я НЕ БАЛАКАЮ ВАША МОВА» та «ЗІГРАЄМО РАЗОМ». Замислений дід Степан зиркнув на чоловічка, та врешті все-таки встав, щоб подати йому руку. Щойно він це зробив, як з-під кожуха вигулькнули Ладині рученяти й сильно сіпнули діда Степана за ноги. Від несподіванки він гепнувся додолу. Поливайка тепер лила йому просто в лице.
- Тримай його! – гукнула Мія.
- Та тримаю...
Дівчата виборсалися з-під кожуха і налетіли на діда. Він був мокрий і крутив головою навсібіч. Тут Лада проголосила:
- Вибачте, але це необхідність! – і вилила йому в обличчя ще води з пляшечки. Дід протер очі.
- Мія? Лада? Ви що тут робите? Якесь у мене дивне відчуття. Ніби від сну якогось очуняв...
- Ми теж думаємо, що вам заморочили голову, - мовила Мія.
Дівчата припасли великий рушник і подали дідові. Потім розказали йому все, що дізналися. Лада простягла папірець:
- Схоже, тут була загорнута насінина злощасного баобаба, - тої миті лавка з бутербродами з гуркотом повалилася в тріщину.
- Хай Бог милує! – вигукнув дід Степан. – Я цього й не помічав!
- Так отож... Нам потрібні ваші знання.
Він начепив окуляри. Тоді тяжко зітхнув:
- Я ще був молодим, коли вперше побачив баобаб Мопієнга Комонга. Його плоди викликають ненависть до дітей. Їхня дія триває десь три дні, але всі хочуть ще... Якщо полити дерево гарячим шоколадом, то воно перестане бути отруйним і розростатися. Але я до тієї бабенції не піду. Хай їй грець! Ще й волосина на бороді, тьху! Побіжу гляну, як там Тарасик, бо я ж його вдома замкнув!
- Ну то хоч шоколаду нам купіть. Будь ласка! – просили дівчата.
- Хіба що по дорозі... Маю бігти до Тарасика... Лишенько, він там саменький!!
У кіоску коло парку Степан купив дівчатам гарячого шоколаду. Позаду почувся гуркіт.
- Знову щось тріснуло, – сказав дід Степан.
- Тріснуло-не тріснуло, а в мене там конкурент! Тепер до мене ніхто не ходить, – лаявся продавець. – То хай йому і той бар трісне!
Дівчата начепили костюм узбецького Миколая й помчали назад. Тут уже майже все обвалилося, тільки острівці лишились, і між ними самі собою виникали місточки.
- Виливай! Хутчіш! – гукнула Мія.
Тої миті з дупла вигулькнула знайома пика з волосиною.
- Так он який ти, голубе з Узбекистану! Ану йдіть сюди, паршиві дітиська!!!
Вона витягла дівчат з кожуха і потягла їх у дупло.
- Дід називається! – лютувала чаклунка. – Я вас зараз підвішу, як ковбасу, щоб ви висохли!
Дівчата роззирнулися: вони були в дуплі, а лити шоколад треба під корінь. Вони самі опинилися в пастці. Тої миті до дупла почав хтось лізти.
- Посидьте тут, - прохрипіла чаклунка. – Потім я з вами розберуся.
Вона запхнула Мію та Ладу в тумбочку для посуду. Раптом озвався голос їхньої бабусі:
- Вітаннячка! Я їду до своїх онучок, заскучала вже! Оце вирішила зайти випити кави!
- Правильно зробили... – буркнула чародійка й почала лаштувати небезпечний напій. Лада прочинила у дверцятах малесеньку щілинку.
Було видно ноги, які тупають коло барної стійки. Нарешті напій був готовий. Зараз бабуся знову здуріє на три дні, а далі парку гаплик, і всім бабусям та дідусям району... Ні, цього не можна допустити! Мія показала на термос, і Лада тихо перелила шоколад у якусь чашку. Чашки тут були всі однакові.
- А серветки немає вологої? Бо я цей, з маршрутки, знаєте.
- Є... – відрубала бабця й відійшла на крок... Тільки на крок.
Цього вистачило, щоб Лада сміливо виставила чашку з шоколадом на стіл і замінила нею оте небезпечне вариво. Чашку з баобабною кавою вона сховала в шафі. А бабуся все щебетала:
- Піду я до онучок ріднесеньких! Ну все, бувайте мені здорові...
- Гей, чекайте, я вам ще чашечку... За рахунок закладу...
На тому дівчата вистрибнули з шафи.
- Бабусю! Не пий! Це отрута! Вона не дає бабусям нас любити! – заверещала Мія.
- Їй-Богу! – підтвердила Лада й перехрестилась, як це бачила в бабусі.
- Ах ви ж малі комарі капосні! Я вас підвішу! Будете як сосиски! Як в’ялені банани! Випийте чашку, я вам сказала!! – загорлала хрипко баба до бабусі Галі. – Будемо разом в’ялити бананчики.
- Які бананчики! Та це ж мої дівчатка! Я вам не дам їх ображати! – розізлилася бабуся Галя. – Ану ходімо від цієї тьоті!
Вона схопила дівчат за руки й повела до виходу з дупла.
- Сильвіє! – гаркнула баба.
Зі стелі миттю впала товста змія і перекрила їм вихід з дупла. Вона погрозливо зашипіла. Лада й бабуся затремтіли й обнялися. Але Мія не злякалась. Вона витягла свою сопілочку й почала грати. Дід Степан розказував, що зміям подобається звук сопілки, і що в далеких країнах є такі фокусники, які приручають змій.
Сильвія зупинилася. Потім почала прислухатися, нахиляти голову.
- Гарно граєшшшшш.... – зашипіла вона. – Набридли ццццці барабани... Грай шшшшшчччччччеееее....
І Мія грала їй «Подоляночку» і «Щедрик», повільно повертаючись. Змія слухала і завжди трішки переповзала, щоб стояти навпроти Мії і вловлювати всі звуки. Нарешті бабуся Галя, Мія і Лада опинилися біля входу в дупло і повільно задкували. Мія все ще грала на сопілці, коли вони, задкуючи, наче раки, нарешті досягли входу в дупло й вивалилися назовні.
- Мерщій! До шоколадного кіоску!! – гукнула Мія.
Бабуся спантеличено побігла за дівчатами. «Ой лишенько, оце реконструкцію тут зробили!» – оглядалася вона.
- Гей! Допоможіть... – задихано сказала Лада. – Дайте нам шоколаду... Побільше... бо ваш конкурент тут усе захопить!
Двічі повторювати не було треба. Продавець вхопив на плече цілий бідон шоколаду й вибіг з кіоску.
- До баобаба! Полити йому корінці! – пояснювала на ходу Мія.
Чоловічок так чкурнув, що всі інші за ним ледве встигали. Він був коло баобаба першим і вилив йому під корені цілий бідон шоколаду.
- Отак тобі! Нічого в мене клієнтів красти!
Хвилину було тихо. Потім шматки асфальту помаленьку поповзли одне до одного й почали зростатися. Плоди на баобабі набули оранжевого кольору. До нього потроху сходилися здивовані люди.
- Ця краля хотіла з моїх онучок зробити в’ялені банани! Вона отруювала вас! Щоб ви своїх онуків ненавиділи! – кричала бабуся Галя. – Ану виходь, ми надеремо тобі зад!
Люди здивовано шепотілися й чухали голови. Навіть дід Степан прикотив сюди візочок з малим Тарасиком.
Раптом з дупла виповзла змія. Люди налякано розступились.
- Не вийде вона... – прошипіла Сильвія. – План не вдавсссся... Роззззумієте, вона тут міссссцева нассссправді. Ззіна зззвати... Ссспоссстерігала чассстенько, як бабусссі й дідусссі з онуками бавлятьссся... А в неї онуків не було... От і ззасссмутиласссь. Ццце в неї трохи тю-тю від сссмутку... Поїхала в Африку, навчччилассся чччорної магії.. І мене оццце ззз сссобою взззяла. І цццією гидотою тежжж годувала... А тепер он плаччче...
І справді, з дупла озвалося рюмсання.
- Може, я з нею поговорю? – сказав дід Степан. – Ех, пан або пропав!
Він заліз у дупло, але швидко звідти вилетів. Потім так само бабця викинула продавця, тітку Ганну й бабусю трьох онуків.
- Тепер наша черга, – сказала Мія.
- Тільки спробуйте нам з бідона ще шоколаду вилити... Може, на денці щось лишилось...- попросила Лада.
Продавець перехилив бідон. І справді, залишків шоколаду вистачило на пів маленького термоса. З ним дівчатка повільно полізли в дупло.
- А, це ви, бананчики! – рюмсала чаклунка. – Йдіть собі!
Мія тихенько простягла їй термос із шоколадом:
- Ми вам тут дещо принесли. Це ліки від рюмсання.
- І від соплів, – додала Лада.
Соплі, звісно, нікому не подобаються. Тому чаклунка вихилила весь термос собі в горлянку. Її погляд потроху пом’якшав.
- Слухайте, – сказала Мія обережно. – Нам дуже треба, щоб нас хтось забирав зі школи.
- І садка! – докинула Лада.
- Так, наша бабуся і так щотижня з Лебедівки приїжджає, хоч би трошки відпочила, – зітхнула Мія. – Може, ви б змогли допомогти?
- Я подумаю, – пробурмотіла бабця, втираючи рукавом сльози.
Відтоді пройшло чимало часу. Парк поливали дощі й укривали сніги. Та за всякої погоди там і досі повно усміхнених бабусь і дідусів зі своїми онуками. Найбільше всіх притягує кав’ярня «Баобаб». На гілках тепер висять ліхтарики, а всередині варять шоколад. І робить це той самий продавець: він покинув свій кіоск і перейшов сюди. Мія і Лада перенесли сюди карту світу. Тепер тут по вівторках дід Степан та зміючка Сильвія розповідають про далекі країни. А сама чаклунка? У неї часу нема! Стільком сім’ям треба відвести дітей на танці, на малювання, забрати з садочка... Тепер її робочий графік розписаний до наступного нового року. До речі, коли вона взялася до тої роботи, волосина на її бороді посивіла, скрутилася, а потім і відпала зовсім. Назавжди.