Анна тримала в руці перець. Великий красивий перець, червоний, мов жар, але це зовсім не тішило її око. «Мені потрібна селера, селера, селера…» – шепотіла вона про себе, мов якесь закляття. Наступним у її руці опинився жовтий перець, гладенький і яскравий, аж живий. Золота кукурудза. Потім кабачок та тугий ніжний баклажан. Проте Анна прагнула знайти селеру. Прагнула понад усе.
В супермаркеті селери не виявилося. Дивно, але хто ж знає, які в них тут звички, що і коли їм завозять? Може, місцеві господині не користуються селерою саме в цей сезон… А може, водієві-дальнобійнику, що працює на головного постачальника селери в країні, пробило колесо, чи ще яка холера, і він стоїть десь при дорозі, чи їсть млинці у придорожньому кафе, чекаючи, поки приїде технічна служба й допоможе. А дорожні вітри тим часом шмагають брезент, напнутий на кузові, повнісінькому свіжої селери... А може, саме до цього магазинчика неподалік від заправки, найближче до концертної зали, селеру не завезли. У менеджера похмілля, і він забув прийняти партію селери.
Ну і хай. Ну й нічого. Анна довго стояла на парковці, шукаючи в телефоні щось схоже на базар. Війнув прохолодний вітер, приліплюючи сукню до ніг, і вони вкрилися гусячою шкірою. Це теж нічого. Зараз головне – селера. Щойно Анна наклікавши на google maps дорогу, Анна рвонула на базар. І зовсім не зважала на той вітер.
А зважати треба було. Трохи далі на захід саме цей вітер уже й справді немилосердно колошматив брезент над кузовом із селерою, на пару з дощем. Водій фургона підозріливо зиркав у вікно з придорожньої кав’ярні та слухав грецьку музичку. Млинці він вже з’їв і зараз сидів десь за сьомою чашкою кави. Йому було дуже скучно.
Тому він думав про сенс життя і записував думки у блокнот.
Таємно він ще мріяв танцювати сіртакі. І далі їздити на цьому фургоні. Все. Крапка.
«А чи можна хотіти багато й одразу?» – написав він. Злива періщила, заливаючи шибку так, що нічогісінько не було видно. Ані неба, ані асфальту, ані фургончика. Нічого.
Анна тим часом стрімголов летіла гналася на базар. Вона перехопилася через міст понад каналом і за кілька хвилин вбігла в доволі дивний райончик із обдертими стінами. Довелося навіть переступити через одного-двох безхатченів.
- А це не ви часом? – спитав котрийсь із них, кивнувши бородою на стіну, до якої тулився брудною спиною.
- А й справді, я, – Анна збентежено глянула на обдерту афішу, з якої визирало її здивоване лице з тією чудернацькою зачіскою. – Слухайте, добродію, а де тут базар? – Анна непогано говорила місцевою мовою. А все тому, що її дід та баба по батьковій лінії були хорватами.
- О, є шлях короткий, але не для слабонєрвних, а є цивілізований, але довгий.
- Кажіть короткий! – вигукнула Анна. – Будь ласка.
- Гаразд… Тоді слухайте.
Щоб потрапити на базар, Анні довелося перестрибнути ще з десяток безхатченків, а потім пролізти поміж гаражами. Ця доріжка вивела її на якийсь двір, де було повно ящиків та гнилих фруктів. Тут безхатченки, видно, шукали собі вітаміни. Вона оббігла кольорові кучугури, навколо яких кружляли мухи, і почала полювання. Попереду був базар.
Спершу здавалося, що все от-от вийде. Анна от-от знайде селеру.
Вітер штовхав її в спину, як настирливий чоловік, чи, скоріше, як їхній менеджер Аркадій, який не дасть Анні спокою, поки цього не станеться. Ось диня, гаряча і шорстка, мов чиєсь серце. Нагріте з дня. Анна кілька секунд тримала долоню на ній, всотуючи тепло. Нюхала. О, як давно вона мріяла зробити це з динею! Із солодкою динею. Але ні. Аркадій обрав селеру. Тільки селера.
Вусаті дядьки-продавці та діловиті жіночки знизували плечима: є все. Все. Абсолютно все і навіть більше. Окрім селери.
О, як же обпікав пальці той духмяний червоний перець... Який лункий звук він видавав, порожній, мов напнутий барабан... Анна постукала по ньому пучками пальців. Гуп-гуп... – лунало перцеве серце. Шррр, шрр – відповідало листя капусти, теж туге й пахуче. Леткий запах часнику вклинювався в цю симфонію з примішаним до нього ароматом землі. Почищені зубці молодого часнику, що вдаряються один об оден у якійсь посудині, – уявила відразу Анна. Все це змушувало кров у ногах бігти швидше. Та й вітер напосідав...
У дальнобійника лишалося вже дві третини чашки. Він все ще стискав ручку, поглядав на шибку, а потім щось швиденько писав.
- Спитайте у Жанка, він торгує зеленню, – врешті сказав якийсь чорнявий бородань. – Он там – тринадцятий ряд, двадцять сьоме місце.
Це прозвучало для Анни ніби якийсь пароль для суперагента. Вона подякувала й стрімголов кинулась до того Жанка, поглядаючи на мобільний. Ох, чорт... Як же вона спізнюється... Зосередься, Анно, зосередься на селері. У поясній сумці завібрував телефон, наче його тіпало від нервового перенапруження.
- Ало, Аркадію? Я скоро буду. Просто реально не знаходжу жодної селерини, хоч ти трісни. Так, я знаю, котра година. Може, все-таки диню візьмемо? Ні? Але я хочу. Я тренувалась. Байдуже? Ну чому? Ну гаразд. Селера так селера. Ні, я миттю. На таксі? Просто в мене не вистача... Що значить мої проблеми? Ну ясно, що мої.
Анна вже майже дісталася тринадцятого ряду. Вітер безжально дер сукню й збивав з ніг. Щоб не оббігати весь базар, Анна поспішала навпростець, упоперек, просочуючись поміж продавцями. В одинадцятому ряду просочитися не вийшло, і вона вирішила перескочити через ящик айви, що стояв на землі. Через вітрюган її трохи хитнуло і... Жовта чистенька айва покотилася на асфальт. Так само покотилися на всі боки прокльони від продавчині. Анна засоромлено кинулася збирати фрукти, та час не чекав… І коли вона підняла погляд, у водія фургона лишалася вже третина чашки, каштаново-бурої, як її волосся.
Анна роззирнулась… Хотіла було дати кілька купюр продавчині, щоб та врешті закрила рота й дала без зайвих слів зникнути, аж тут… Де той бісів гаманець? Де мобільний? Сумку, що була на поясі в Анни, хтось устиг відчикрижити й привласнити собі. «Трясця!.. – випалила Анна. – Тепер він вирішить, що я зумисне не відповідаю. А гроші... а таксі... Блін».
Вітер посилювався, а небо над базаром ставало грізно-залізним. Світло й тіні на хвилину стали сташенно контрастними, та потім сонце зовсім зникло, і хмара нависла просто над торговою площею. І тепер вже не Анна, а вітер раз по раз перевертав ящик то тут, то там. Переступаючи розтовчені фрукти й овочі, Анна шукала там селеру. Але ні. Тільки не вона. З неба впали перші краплі.
А люди довкола вже метушилися, складалися, згорталися, зменшували різноманіття усіх тих теплих кольорів. Усе холоднішало, вкрите брудним поліетиленом, вітер здіймав у повітря пил, небо бронзовіло... Краплини майбутньої зливи вдарилися об плівку й гупнули по ній, наче то якийсь первісний чоловік ляснув руками по барабану з козячої шкури. Гуп! Гуп! – приєдналися до тих перших акордів інші удари. Анна вже повертала в тринадцятий... Вітер просто обривав сукню – їй здавалося, що він задирав її так, що аж білизну було видно, та кому яке діло? Анна мружилася, бо через пиляву не могла нормально відкрити очі, а волосся розліталося з дульки й безладними пасмами шмагало по обличчю.
- Це вже воно, двадцять сьоме місце? – питала Анна себе. – Тепер мені ясно, чому в монголів такі обличчя.
Ага, носи, щоб вдихати повітря в таких умовах, очі, пристосовані, щоб бачити в такому вітрі... Анна була менш еволюційно пристосована до негоди. Вона ледь розгледіла, що на 27-му місці все було вже давним-давно складено в якісь ящики й загорнено в зелену церату, нагорі ще й прикладено цеглою. Їй не лишалося нічого, як самій пошукати селеру і – вкрасти її.
- Нічого, завтра йому гроші принесу, – пробурмотіла вона й приготувалася до злочину. І, уже в дощі, підняла один з каменів, потім із зусиллям відгорнула плівку...
Там була не селера, а якісь груші. Анна повторила те саме, але знайшла кавуни... Потім цибулю.
- Що ти тут лазиш!! – почула вона раптом по-місцевому. – Гей, тут ця бісова циганка!
- Точно! – почулися навколо жваві вигуки. – Уже третій день тут ошивається, крадійка нахабна! Бомжиха!
Де і взялися ще якісь голоси:
- У мене он вчора відро картоплі вкрала!
- А в мене часник! Ти його садила? Ти його ростила? Оно руки-ноги є, молода! Як не соромно! Працювать може, а лазить краде!
- То точно вона?
- Та точно!! Розпатлана бестія, сукня вище голови задирається, зверху хтозна-що начеплено! Так тільки цигани ходять! А скільки висить он чого-попало на шиї! І у вухах теліпається! Це наша циганка!
- Ану звіть Матвія, хай її ловить! Ич яка! І ви не стійте, поліцію викличте! А то продиху од неї всьому базару вже нема!!!
- Матві-і-і-ію! Гей!! Тут твоя клієнтка!
- Де вона?
- Та оно ж!!
Що гукалла їм у відповідь Анна, можна було тільки здогадуватись. Її запевнення виривав з рота вітер і жмакав, і рвав, і бгав, наче відвідувач у кафе використані серветки. А біля придорожної кав’ярні дощ уже слабшав, і дальнобійник саме зібгав свою серветку, а потім шпурнув її в контейнер під столом.
Отож Анниним вигукам ніхто не надав значення. До неї наближалася якась постать, загорнута у плащ, із наготованою ломакою. Здається, то був уламок ящика з-під помідорів.
- Я тобі покажу, як базар у страху тримати! Я тобі перцю всиплю! Я тобі...
- Добряче ж їм насолила та циганка, – сказала Анна кудись у вітер і кинулася тікати.
Ноги в легких сандалях відчували нерівний, як-попало наляпаний асфальт. Вони перехоплювалися через калюжі, що росли кожної миті, через ящики та накриті плівкою кучугури овочів. Тепер їй було вже все одно, що вона зачіпляла їх ногами, і яблука, айва й помаранчі котилися мокрим афсальтом, прокреслюючи в ньому жовтогарячі траєкторії Дальнобійник тим часом злазив зі свого стільця, бо небо вже прояснилося, і збирався вийти на парковку та знову залізти за кермо свого фургончика.
- Не може навіть втекти, щоб шкоду не зробити! – верещало якесь бабисько.
Матвій розмахував ящиком, декілька баб – віниками і одна верейкою. Анна раптом з жахом зрозуміла, що загнана в куток, як та миша в мишоловку: у дощі вона й не розрізнила, що біжить до якоїсь стіни. Попід нею, звісно, лежала сила-силенна ящиків і різного гнилля. Чи не тут вона забігла на цей базар? Може... Та хіба в тому хаосі розбереш? Де той вихід? Де взагалі хоч щось?.. Ось уже від неї до постатей лишилося менше метра. Якісь незрозумілі істоти, схожі на амфібій, інопланетян та японців, як три в одному, мерехтіли в потоках дощу, здіймаючи над нею віники, ящики й підганяючи, як батогом, незрозумілими ображеними криками.
Анна присіла і гребнула пальцями землю. Ну, не землю, а те, що на ній було. Під рукою виявилося щось гладеньке. Щойно вона взяла його з землі, на долоню полізло ще й щось слизьке й прохолодне. Гниле яблуко. Дуже гниле. Вона пожбурила його поперед себе. Хтось ойкнув. Потім пішла лайка.
- Цілься в ноги! Сконцентруйся! – повторила про себе Анна.
Вона дуже любила серіали про поліцейських. Навіть хотіла піти до поліцейської академії.
- А як же твоя музична кар’єра? – мліли одна за одною її тітоньки, аж поки Анна не відмовилась від цієї думки.
Зате деякі штучки вона пам’ятала. Жінка пожбурила ще зо три гнилих помаранчі по тітках, а от важку артилерію – згнилий гарбуз – кинула під ноги охоронцю ринку. Матвію. Той посковзнувся і, хоч і не впав, зробив ногами неймовірний прийом із «Матриці». В ту коротку мить кілька нижніх ящиків із купи хтось відсунув, і звідти вистромилася невмивана голова.
- Лізь сюди! І швидко! – кивав безхатній. Той, що впізнав Анну на афіші.
Вона впала навкарачки й полізла між ящики.
- Закрий за собою! – гукнув їй рятівник.
- Дякую, пане е-е-е...
- Називай мене просто – Капітан!
Анна сіла на землю й ногами заштовхала ящики на їх попереднє місце.
- Де вона ділася? – гукали з базару. – Це їхні циганські штучки! Гіпноз!!! Ану, хто бачив?? Невже на нас всіх подіяв гіпноз? Міло, а ти? Що, теж? Поліцію викликали??
- Та давно!
- Прикмети розказала?
- Та розказала! Коси, сукня, все-все! Тепер вона не втече.
Асфальт шкріб лікті й коліна, та Анні це не надто заважало. Та й вам би не заважало в її ситуації. «Грррр!!!! Грррр!!!» – заводив тим часом мотор дальнобійник, і коліщатка трансмісії у старому фургоні почали розганятися, а з’їжджений протектор припадав до асфальту...
- Це наш таємний хід, – пояснював Капітан.
- Щоб красти овочі?
- Ми не крадемо, ми позичаємо.
- А віддавати коли будете?
- Та коли... Як тільки заробимо... Я вже організував фірму з моїми друзяками. От коли буде наш перший транш...
- А що за фірма?
- Ну, ми цей... Майстри перевтілень, короче. Ось скоро перший виступ наш.
- Яких саме перевтілень? Виступ де?
- Е, багато знати хочеш, мала...
- Не така я вже й мала... Ледве вмістилася.
- Лізь давай.
- А що то за циганка їм так набридла?
- Та циганка... щоб ти знала, це ми всі по черзі... – і він дико зареготав.
- Хто ви?
- Ну ми! Я, Сєва, Лин, Картопля, Доктор – ми всі по черзі в неї перевдягаємось.
- Ага, значить, набрали чого треба, одяг зняли й до побачення?
- Саме так. Ха-ха-ха! Ці тупі курки навіть Докторової бороди не помічають... Хух! Ну все, далі ти сама. Будь здорова, як то кажуть.
- Ох, яка нудьга, – затягнула Анна, – я б ото на вашому місці день у день у когось нового перецей...
- Ну все, не вказуй нам і не псуй нашу спеціалізацію! – відрубав Капітан і грубувато випхав Анну з ящикової купи.
Їй довелося вилізти з діри на вулицю задом наперед, рачки, а сукня в цей час і справді зачепилася об край ящика і натяглася до самої шиї. За інших обставин можна було б з легкістю сказати, що вона демонструвала світові білизну в синій горошок, але насправді нікому нічого вона не демонструвала. Періщив такий дощара, що навіть власного носа ніхто не бачив. До шуму дощу примішувався виск сирен поліцейського авто, що саме паркувалося біля тротуару, здіймаючи велетенську океанічну хвилю бризок.
«Синя сукня, волосся темне, заколоте, сіра довга кофтина, на шиї амулети для привороту та зурочення! Краб, рослина у флаконі та зуб! Обережно, володіє навичками масового гіпнозу!» – долинало з поліцейської рації крізь сплески зливи.
Анна опустила очі. Синя сукня липла до стегон, а поверх неї клеїлася сіра кофтина. Рука її несамовито торсала туди-сюди вовчий зуб із твердого пластику, роздрукований на 3D-принтері. Зуб теліпався на шиї на шкіряному шнурку. Там же було ще декілька талісманів – на коротшому шнурку – краб, подарований на тридцятий день народження, якраз недавно. А поміж зубом і крабом висів малесенький скляний флакончик з незабудкою. З колін стікала грязюка. З таким набором всяких прикрас поліцейські могли відразу відчинити дверцята, взяти її, навіть не вилазячи з машини, затягнути всередину й там вже надіти кайданки. Анна яскраво уявила цю картинку.
Тоді миттєво скинула сіру кофтину й повісила на паркан. Сукню знімати вже було б занадто. Зняти краба? Флакончик? Чи, може, зуб? І – вона ж без документів! Їх свиснули, разом з грішми й мобільним! «Точно не встигну, якщо запруть у відділок. Аркадій мене прикінчить. Розмаже по стіні, як муху, звільнить, і плакали мої гроші на курс виживання та самозахисту».
Ні, краб – то символ подорожі. Куди вона точно поїде.
Незабудка дорога серцю – це від подруги дитинства, з якою писали комікси.
А зуб – це її дике я, це бажання бігати, як той вовк за здобиччю, перестрибувати перешкоди. Вона це вміє. Ну, може не ідеально, але все ж.
Жодного з цих талісманів Анна позбуватися не хотіла... Але... Тоді хай вже всі відразу... Вона вдихнула й тремтячою рукою схопилася за три шнурки одразу. Анна зволікала.
Дверцята поліцейського авто прочинилися, і на неї вже несфокусовано витріщалась огрядна жіночка – офіцер місцевої поліції. Звісно, вилазити на дощ їй ой як не хотілося, тому вона спершу придивлялася зсередини. Та діватися ніде – поліцейська вже почала виносити ногу «за борт»...
Анна потягла за шнурки... І тут, як у сповільненому фільмі, вона помітила лисуватого чоловічка з залишками сивої шевелюри. Він начепив на лисину пакет (мабуть, це мало захистити його мозок від дощу). Чоловічок їхав на електронному самокаті від базару. На ручці теліпався ще один прозорий пакет, у стінки якого, як в’язні, влипли помідори, редиска, згори стирчала цибуля і... вона, СЕЛЕРА.
Анна облишила талісмани й погнала за дядьком по калюжах. Вірніше, за його пакетом.
Офіцер поліції ще трохи подумала, потім повільно перенесла ногу назад в машину й причинила дверцята.
- Помаленьку за нею... – втомлено, але зловісно кинула вона напарникові. – Стривай... Куди вони?... Ох, тільки не кажи, що вони поперлися в ті непроїзні квартали...
- Може, пропустимо цей виклик? Скажемо, що то в дощі... не розібралися...
- Та це вже сотий виклик на цей бісовий базар по циганці...
- Сотий, кажеш? Гарно працює.
- Еге ж.
- Їдьмо, там є одна проїзна вуличка з одностороннім рухом...
Анна бігла чимдуж. Та вгнатися за самокатом було не так-то просто. Вона бігла, а в очах мерехтіла зелень селери...
Куди це він?
Анна зробила з десяток поворотів, пробіглася по калюжі, мало не шубовснула в каналізаційний люк, і навіть декілька разів утратила дідка з поля зору. Як от тепер. Вона стояла у дворику якогось цегляного будинку розгублена, поки не побачила, як за одними з дверей під’їзду майнуло щось біле. Жінка рвонула туди. Двері в під’їзд були незамкнені. Самокат же стояв прив’язаний на замку до труби, а кількома поверхами вище скреготів у дверях ключ. Анна, ясна річ, прожогом кинулася нагору. Коли її сандаль нарешті торкнувся потрібного поверху, дихання в неї майже зупинилося. Голосно хекаючи, вона впала в обійми незнайомого дідка.
- По-мо-жіть... Я тут... біг... ла... – через кілька довгих секунд пролепетала вона.
- Біг – діло корисне, – сказав дідок і, помаленьку переставляючи ноги, заповз у свою квартиру та причинив двері. По-іншому він і не міг, бо на ньому поки що висіла Анна.
- Може, вам присісти? – спитав дід.
Анна закивала, зиркаючи дідку в очі, і сповзла на підлогу.
- Вам води?
Анна знову з усіх сил закивала.
Тоді дідок зняв із голови один пакет, а той, другий, де лежали овочі, відніс на кухню й повернувся зі склянкою води. Анна за цей час встигла ледь віддихатися.
- Ох і тренуваннячко ж у вас! – присвиснув він. – Ви пийте, не поспішайте... Не хвилюйтеся, не ви перші, не ви останні. Поважаю! Коли б я міг!! Та роки вже не ті...
- Ви про що? Що могли б? – насупилась Анна.
- Ну півмарафон же!
- Який півмарафон?
- Що значить «який»?
- Перепрошую, я просто не зовсім... е-е...
Вираз лиця дідка змінився.
- Та я щодня вас, здихликів, тут пою-годую-підтримую добрим словом! Одному он на вудочці воду спускав, щоб він, бува, не здох, іншій такій рогалик з повидлом спустив з балкона! Бачу – анорексія суща біжить, так я їй підгодівлю... Ох яка вона вдячна була! Після мого рогалика як шалена усмалила!
- Вибачте, я до вас у іншому питанні... Мені не рогалик треба...
- Так ви що... Не з півмарафонців?
- Ні... А що, власне за півмарафон?
- Як що? Через три дні він. Ну по нашій же вулиці саме маршрут проходить. Вам що, пам’ять трішки той... від напруження заклинило? Нічого, я все нагадаю... Ви ж тут усі пробігаєте, готуєтеся. Через парк Озерний до базарної площі, а далі по набережній... Правильно я кажу?
- Е-е, може, і правильно. Тільки мені треба...
- Води? Рогалик? Мотивувати?
- Селера ваша! – видихнула Анна.
Вираз обличчя дідка змінювався не зразу. Потроху. Спочатку він нагадав Анні витягнутий огірок, потім кабачок, потім буряк і нарешті баклажан...
- Хвилиночку, пані... Що ви робите в моїй квартирі?
- Тільки спокійно, – запевнила Анна і викрутила воду з пелени на підлогу, – зараз усе поясню. Я прийшла в магазин, мені треба було там купити дещо – ну, селеру – дуже швидко. Там її не було, тому я знайшла по джіпіесці базар, перескочила через кількох бомжів, вони показали мені короткий шлях. Там, на жаль, я перекинула якісь фрукти, і збирала їх. А хтось у мене – фіть! – і свиснув документи, телефон і гроші! Ви не думайте, що я хотіла красти, просто довелося, і тільки я почала, вони, звісно, викликали поліцію і Матвія... Ну, баби ті. Довелося шпурнути в них пару гнилих грушок чи що то було. Капітан мене потім потяг у хід через ящики, я туди полізла, ну, словом, так врятувалася від Матвія. А тут поліція, і всі мене шукають. Я вже мало не зірвала зуб вовка із шиї, оцей-от, аж тут бачу – ви на самокаті! З пакетом! І з... селерою... Якщо я не принесу хоч одну селерину, Аркадій мене прикінчить...
- Який Аркадій? Який Матвій? Який пакет? Які ящики? – очі в діда повільно вилазили на чоло. – То ви оце до мене вломилися, щоб мою... е-е-е... їжу красти? Щоб мене грабувати? Я до неї з доброю душею, а вона...
- Чекайте, я зовсім не...
- Я зараз сам у поліцію подзвоню!
- Не треба! – Анна схопила дідка за руку з мобільним, що вже пливла до вуха. – Не треба, – прошепотіла вона ніжно. – Не треба... Хочете, я вам заспіваю? Або зіграю? Або...
Дідок знову звів сиву брову.
- Чого це ви мені співати надумали? Ви що, Колобок?
- Я вмію... Можу заграти на чому хочете... На цукорниці... Якщо у вас є квасоля, можу на банці з квасолею – щось африканське. Чи просто на столі... Або співати... Про що ви хочете? Може, про ваш дім? «У мене немає дому...»
- Стоп! Стоп! Стоп! Я не дзвоню в поліцію, тільки не грайте й не співайте! Бо в мене дуже чутливі вуха! А сусіди які чутливі...
- Все-все, не співаю... Тільки прошу вас, дайте мені оту селеру, що стирчить у вас з пакета, і ви мене більше ніколи не побачите...
- Це шантаж!
- Ні... Благаю! Я вам гроші за неї принесу! Я вам цілий мішок потім селери... Тільки зараз... Прошу!
- Я суп з неї збираюся робити! Найкорисніший суп! Селера здатна сповільнювати процеси старіння, – задекламував дідок, – оскільки містить унікальний набір вітамінів, кислот і мінералів, що забезпечують стабільність клітин організму!
- А ще вона добре звучить!
- Що вона, перепрошую, робить?
- Звучить... Я граю в овочевому оркестрі, чули про таке? Овочеві оркестри – це новинка, але декілька у світі вже є... Скажімо, Віденський овочевий оркест... Що, ніколи не чули? В Ютубі хіба не бачили?
- Я такої дурні не дивлюся! Селері місце на кухні, в роті, а не в оркестрі! – і він поставив каструлю на плиту й підпалив газ. Далі простяг руку за дошкою й величезним японським ножем.
- Я з оркестру «Овочева паніка»! Ми тут у вас на гастролях! Ми сьогодні граємо в Белградській філармонії. Я Анна, я є на афіші, можете глянути в інтернеті, я граю на флейті з селери!
- Дурня! Несусвітня дурня! – рубав уголос дідок і діставав селеру з пакета.
- Стійте!!! – Анна заговорила скоромовкою. – Ми робимо інструменти з овочів і фруктів, дуже швидко перед концертом. А потім готуємо з них рагу й пригощаємо гостей. Колись я зіграла соло на селері, на такій флейті, і от відтоді Аркадій примушує мене на ній грати. Аркадій – це керівник оркестру, він наш арт-менеджер. Каже, в кожного має бути своя ніша, і хоч я хотіла б пограти на помідорах, перцях, кабачках, баклажанах, редьці, квасолі, цибулі, картоплі, моркві, яблуках, грушах, банках з порічковим варенням, а особливо на динях і патісонах, він мені НЕ ДОЗВОЛЯЄ! Тільки селера, каже він, тільки селера!!!
Анна з цими словами повалилася на дідка, що в ту мить вже заніс над зеленим пучком японського ножа. Вона вхопилася за його руку й стала навколішки.
- Благаю! Віддайте бісову селеру! Мені треба зробить із неї флейту й зіграти Маленьку нічну серенаду! Моцарта! Сьогодні! Скоро! Благаю вас! Інакше мені гаплик! Приходьте на концерт! Я вас проведу! – Анна вже чула, як крізь дощ десь долинають поліцейські сирени.
- Суп! Калій! Магній! Цинк! Вітаміни групи B!!
- Мистецтво!
- Суп!
- Серенада!
- Суп!
- Оркестрова музика! – у під’їзді було чутно кроки.
- Суп!! Каротин! Провітамін А!
- Моцарт!!! – у двері почали наполегливо стукати.
- Суп!!!
«Доведеться відібрати!» – майнуло в голові в Анни, і вона скочила на ноги, намагаючись вихопити селеру в дідка. Почалася бійка не на життя, а на смерть. Дід лупцював Анну селерою по обличчю, та вона, мружачись і відвертаючись, намагалася вирвати пучок зелені з його лап.
- Відчиняйте, поліція! Через 30 секунд заходимо! – долинуло з-за дверей.
Дідок, відчуваючи, що програє, заволав несвоїм голосом:
- Б’ють! Побої! Важкі тілесні ушкодження! Особа ввірвалася в мій дім!
Двері розчахнулися. В ту мить дід руками переламав пучок селери і жбурнув у каструлю. Анна кинула приречений погляд на жмут переламаних стебел, ні до чого тепер непридатних, на діда, на поліцейських, з яких стікала вода, і кинулася навтьоки. Єдиним шляхом до відступу був балкон. Вона рвонула туди й закрила двері на защепку, ще й присунула до них якесь відро з квашеними огірками. «Цікаво, а який звук роблять вони?» – подумала Анна, вилазячи на пожежну драбину. З сусіднього вікна на неї витріщався чорний кіт. Балкон виходив не у двір, а на вуличку, де й паркувалося поліцейське авто.
Анна обережно злізла нижче на поверх. Драбина виявилася доволі благенькою – вона скрипіла на вітрі й якось дуже дивно вібрувала від кожного руху. Дощ трохи вщух, проте все одно було страшенно слизько й холодно. Та Анна ж дивилася фільми про поліцію. І про ФБР. І про спецагентів. Відступати було не в її стилі. Хоча вона й не мала жодного плану подальших дій.
- Ах ти ж хвойда проклята! – почула вона раптом десь на рівні колін. – От же ж Горан, бабій грьобаний, уже на зовсім молоденьких перейшов! Скільки вас тут пролізло вже! – і на ноги їй полетіли якісь краплини.
Тьху! В мокрому одязі вона вже геть змерзла. «Дощ тільки-но перестав, так уже знов водою поливають», – обурилась вона. І злізла ще трохи. Тепер вже бризькало їй на живіт, на груди і нарешті у вічі.
- Скільки ж це буде тривати! Одна лізе, друга, третя! Тьху! Тьху! І ще раз тьху!
- Та я не... та він дід для мене... – відпльовувалась і мружилась Анна, бо в обличчя їй безперестанку бризькали з пульверизатора.
- Я ж про що!
- Гей... перестаньте... Я ні від якого не від Горана... Я від діда на самокаті...
- То ти і в діда вже встигла...
- Чекайте, не треба мені ваш дід! Я до нього заходила... овочі позичити.
- А чого через балкон?
- Я той... від поліції тікаю! Поліція чогось за мною ув’язалася, не знаю, чого, а я поспішаю дуже.
- А, то ти від поліції? Не від Людочки? Горанової дружини? Бо я їй все... Людочка – моя подруга, щоб ти знала!
- Ні, ні, не від Людочки! Тьфу, та не бризькайте ви вже, а то мені ні біса не видно... І не від Горана. А дідкові ви до вподоби, а не я! У нього на холодильнику ваша фотографія! Коло реклами вітамінів.
Тітка поправила товстелезні окуляри.
- Так ти від поліції на балкон?
- Ну да, не бризкайте, я ж тікаю... поспішаю...
- Що ж ти зразу не сказала? Ану давай тоді сюди, на мій балкон. Бо там далі ти не злізеш, я там салом драбину намастила, щоб ці всі повії чортові сковзалися. Так що залазь, поки не пізно...
Та пізно було. Аннин сандалик уже посковзнувся на наступній сходинці, прут, за який взялася долонею, випорснув з руки. Анна заверещала на верхньому регістрі й полетіла, наче горобець-пташеня, що вперше падає з гнізда. В ту мить дальнобійник проїжджав на швидкості 40 кілометрів за годину вузькою вуличкою. Сьогодні через негоду на об’їзній трасі сталася аварія, тому як виняток він поїхав через місто. Правду кажучи, не такий вже це був виняток. Водій любив петляти вузькими вуличками зі старими деревами на шляху до логістичного центру, де зберігалися овочі й фрукти. Він віз туди партію селери. Брезент, нетуго напнутий над купами селери, прийняв спочатку Аннині сідниці, потім ноги, спину, плечі, голову й кінець кінцем розкинуті руки.
Через секунду після того, як Анна зрозуміла, що жива, вона почула відчайдушне «ррррррррррр». Тигрів ніде поруч не було. Це проривався під нею брезент.
Офіцер поліції та її помічник цього всього не бачили, оскільки в дідка саме злетіли окуляри, він висмикнув пучок селери з каструлі й почав лупцювати їх по обличчях, не розбираючи, що і де. «На тобі, на тобі!» – горлав він. «Ось тобі твоя серенада!».
А ще рівно через 6 з половиною хвилин поліцейські зі злегка розчервонілими обличчями та залишками якоїсь зелені у волоссі таки зупинили старий фургончик на перехресті.
- Чим можу бути корисний? – спитав вусатий дальнобійник.
- Е, вітаємо. Ми шукаємо одну особу, яка щойно була десь тут, за квартал звідси.
- Яку особу? Чому шукаєте?
- Вона звинувачується в нападі на... у проникненні до житла, тероризуванні базарних е-е... продавців та нанесенні побоїв селерою... – помічник намагався розібрати записи в блокноті. – Ромської національності, була вдягнута в синю сукню та мала на шиї 5-10 прикрас різного виду, для пристріту, привороту й масового гіпнозу. Виявляла особливий інтерес до селери, на якій збиралася зіграти серенаду. Залишила приміщення пожежною драбиною і зникла, схоже, знову застосувавши навички гіпнозу.
Водій присвиснув.
- Оце так бестія! Якби я таку побачив, точно підвіз би! А так ні, вибачайте, у мене звичайний нудний день, мене чекає склад овочів і фруктів за містом. Що там, до речі, та аварія на окружній?
- Та наче вже розібралися, – поліцейський почухав за вухом олівцем.
Фургон знову загарчав і віддалився. На тому помічник боязко проказав:
- Слухайте, а то в нього ззаду не селера випадково намальована?
- Тьху, – сплюнула офіцер. – Не знаю, може, то пертрушка. Їдьмо додому. Тобто кудись подалі звідси.
Іще через годину поліцейські дивилися мультфільми у відділку та їли вафлі. Циганка з бородою знову шастала по вечірньому базару в пошуках їжі, хоч там майже нікого не було. Дідусь, прихильник здорового способу життя, приймав крижаний душ, щоб заспокоїтись. Його сусідка вигадувала привід, щоб зайти до нього та перевірити, чи справді її фото прикріплене в нього на холодильнику. Чорний кіт у вікні вмивався. А от Анна сиділа поруч із дальнобійником на кучугурах буряку в логістичному центрі – десь мало не під стелею. Поруч були такі ж кучугури картоплі, кавунів, апельсинів, відгороджені спеціальними перегородками. З людей у таку годину тут вже майже нікого не було. Анна опустила голову на руки й тупо дивилася поперед себе.
- Ти хоч раз того дідка ну... цей... ти зрозуміла?
- Думаю, так.
- О, чудово, – водій потер руки. – Бо він мене вже дістав. Я тут роками їжджу, і щоразу, як потрапляю на цю вуличку, він кидає з вікна різний непотріб. Двічі вже мені на лобове скло впало варене яйце! Тричі рогалик і раз переспілий банан, через усе скло розмазався, трясця його матері! А ще на вудці, бува, щось спускає. Не видно ж ні біса! Я йому вже кілька разів пригрозив.
- А він що?
- Нічого, і далі продовжує. Вже всі марафони позакінчувались, але в нього в голові – ні... Ну то таке. Так а все-таки – чому саме селера? – питав водій.
- Селера-холера, – зітхнула Анна. – Я ж розповідаю – моя флейта з селери – це обов’язковий номер. Тільки от раз вийшло, два рази – ні. Аркадій цього не розуміє. Він і далі хоче цей номер.
- Тобі не здається, що він на тебе трохи тисне?
- Здається, і не трохи, – сказала Анна. – Та зараз мені вже все одно. Він все одно звільнив мене з оркестру, і наступного місяця в мене не буде чим платити за житло.
- Хочеш спробувати водити фургон з овочами? Я б віддав тобі половину роботи.
- Авжеж. Тільки у всіх очі повилазять.
- Ну і?
- Еххх... Музика, фургон...
- А чому ти вважаєш, що він тебе вже звільнив?
- До концерту півтори години. Мені ще треба підготувати селеру. Чи той, флейту. А в мене вкрали телефон, і Аркадій, мабуть...
- Ти пам’ятаєш його номер?
- Так.
- Зараз покличемо Димитрія.
- Якого ще Ди...
- Гей, ти, ходяче занудство! – гукнув водій.
З-за кучугур моркви озвалося:
- О-о-о, кого я чую! Здоров, старигане калічний!! Ну як життя-буття? Що ти знову вичудив? У який кізяк ти знову вляпався? – з-за моркви вийшла дрібненька істота в окулярах та з величезним блокнотом на пружинках. Ручку Димитрій тримав напоготові.
Водій зліз із картоплі й щось швидко розтлумачив карликові. Той завзято кивав головою. Потім дальнобійник покликав Анну, щоб спускалася, витяг з кишені свій старий телефон з кнопочками і сказав:
- Диктуй його номер.
Потім повільно під диктовку набрав. Кожна кнопка пищала, наче востаннє в житті.
- Ало! Це Аркадій?
- Я! Швидше балакайте, часу нема.
- Я від Анни.
- ... Га? І хто ж ви такий?
- Я – її особисте життя.
- Ага. Яке життя особисте перед концертом?
- Так вже вийшло. Вона вже їде. У неї сталася прикрість.
- У неї постійно прикрість.
- Не перебивайте. Коли Анна виконувавла службове доручення, її пограбували, ледве не побили ящиками, відлупцювали селерою і хотіли відправити в поліцію. А ще вона змушена була тікати від божевільного дідка пожежною драбиною, де посковзнулася на салі й ледве не загинула.
- А я тут до чого?
- Секундочку. Це вам пояснить мій колега.
Карлик завзято вихопив телефон у водія і чітко відтарабанив:
- Ви – роботодавець. А я – експерт з безпеки праці. Оскільки все перераховане вище сталося під час виконання службових обов’язків, ви несете фінансову відповідальність за наслідки всіх цих подій. В разі кожного з випадків виплачується одноразова грошова допомога в розмірі від п’яти до десяти заробітних плат особи. Оскільки маємо тут побої – два рази, загроза загибелі – один раз, обставини, що наражають життя на небезпеку – три рази, пограбування – один раз, легкі тілесні ушкодження та пошкодження майна, – Димитрій кивнув на Аннину сукню в чорних плямах, – то, згідно з Підпунктом чотирнадцятим Директиви Єврозоюзу про грошову відповідальність за події, що сталися під час виконання службових обов’язків, працівниця може в судовому порядку вимагати у вас відшкодування у розмірі... – і його пальці забігали по калькулятору з величезними кнопками, що лежав у блокноті.
- Стоп, стоп, я зрозумів. Що ви цим хочете сказати?
Тут вже телефон перебрав у руки водій.
- Ало, це знову я.
- Особисте життя?
- Еге ж. Анна вже їде. Я її підкину. Врахуйте всі ці обставини.
Було чути, що Аркадій ще щось говорить, але вусань задоволено натиснув «відбій».
Через півтори години Аркадій нервово гриз нігті на першому ряду в залі. М’яке світло огортало сцену. Закінчився перший, другий і третій номер. Музиканти вклонилися, забираючи свої незвичайні інструменти. Публіка у філармонії натхненно аплодувала. У двадцять сьомому ряду на місцях 13 і 14 плескали в долоні спортивний дідусь та його сусідка. На диво, він був вбраний не в шорти та футболку, а вона – не в обвислий светр. Дідусь мав на собі піджак, ну а сусідка – баклажанного кольору сукню й таку ж помаду. На сцену вийшов конферансьє.
- А тепер, – оголосив він, – багаторічний хіт оркестру «Маленька нічна серенада» на флейті з селе... Що? – він нахилився, бо на сцену вибіг хтось маленький, з блокнотом, і почав шепотіти йому на вухо.
- Ага... – випрямився знову конферансьє. – Цього разу на вас чекає сюрприз! Солістка Анна виступить з іншим – новим! – номером! Він називається – «Балканський базар»! – з ентузіазмом вигукнув ведучий концерту.
Зал знову втонув у оплесках, а от Аркадій почав кусати руку. Коли Анна опинилася на сцені, він мало не запхнув собі в рота весь кулак, але казати щось було запізно.
З-за лаштунків вийшла жінка з дуже креативною зачіскою. Волосся стирчало у всіх можливих і неможливих напрямках. На ліктях і колінах вона мала подряпини й плями від бруду, а синю сукню важко було назвати вечірньою. До всього, у пелені жінка тримала цілу купу незрозумілих речей. Ще мить – і вона присіла, вивергаючи все те на підлогу.
На сцену посипалися гарячими сплесками жовті дині, помаранчеві гарбузи, баклажани, перці, горох, білі патісони і ще хтознає-що. Вони були такі різні, що очі розбігалися.
Тут було все й відразу.
Все.
Відразу.
Анна сіла, схрестивши ноги по-турецьки, серед своїх різних інструментів, і почала грати.