І знову – кінець усіх цвітінь. Мій кінець світу номер два.
Пісні, залишені тобою то тут, то там поміж травами.
Рядки, написані в текстах, всіх можливих текстах – рядки про залишання й зникання. Я відсилаю ці дебільні наукові, ці псевдонаукові, ці висмоктані з пальця (чи стінки) тексти науковому керівнику, і потім жахаюся – скільки там було... словом, того, що не треба. Вірші-не вірші, хвилі – не хвилі, просто так, смуток, суцільний смуток, певно, безпросвітний.
І це ніколи не закінчиться.
Чому? Може, хтось скаже?
А кіт на факультеті змінився. Пече сонце, і він валяєтья і валяється на ньому – так і сяк. Скоро я залишу це місце. Залишу ласкаві двері бібліотеки, і корабельний трюм там, у буфеті корпусу К, де живеш ти, мій Китайський учитель, ха-ха, мій гуру краси й кінця світу, о, залишу і тебе і ніколи більше не побачу, о май ґад, як я це переживу, о небеса, о да тьєн, о блін, да, саме ви, Чжуане і Сюн Цзи, ало-ало, гей, зробіть що небудь... Знову грає ця пісня – про кола на зеленій воді. Чи зелені кола на тихій воді. Так.
Саме так.
Та я не про тебе. Ти живеш осторонь. Товариш Осторонь. Істота дивна.
Ха-ха.
Ха-ха. Знову співає Плач Єремії: «Бачите - прочинилися двері, котрі насправді є». Дещо справді є.
От ти, наприклад, тебе нема. Ти моя іграшка, мій вимисел, мій Осторонь. Різко намальований простим олівцем в нижньому лівому куті мого мозку. В серці ти ще не був. Там повно інших. Ті, про кого співають у цих піснях, про кого дурнуваті букви у цих псевдоакадемічних текстах. «Трубкозуби і іх абберациі». У. О. Е.
Ге.
Слухай.
Те, що насправді є – це каміння. Так, каміння. Зараз воно гаряче і я тримаю його правою рукою. Я сиджу на схилі і дивлюся вперед. Недарма вилізла на цю гору. Тут круто. Тут я стаю собою, і мені нічогісінько не треба. Сонце гріє, і хоч вітер смалить по лицю немилосердно, камінь у руці гарячішає. О мій Боже! Мені здається вже, що то не камінь, а чиєсь серце.
А з правого боку на мене падає тінь. То стоїш ти.
Мовчки сідаєш поруч. Теж кудись дивишся, і я бачу, ніби ти бачиш щось зовсім інше, ніж я, чи не бачиш, чи що. Хмари. Більше немає гарячого – камінь теж більше не гріє. Вітер шмагає немилосердно, жене хвилі по водосховищу внизу. Світ поволеньки набираєнься синьо-зелених фарб. І ти кажеш – ходімо в Країну Невидимих Тигрів.
Тю.
Країна Невидивих Тигрів.
- Це де?
- Де-де, на бородє, - кажеш ти, - пішли.
Ми встаємо, обтрушуючи машинально штани від прилиплих палочок і подібно і йдем униз.
Ідемо-ідемо, і тут ти починаєш щось морозити. Так, на чому ми зупинились на минулій лекції? Так, добре. Хто мені скаже, чим змінився світогляд китайців з початком доби царств, що воюють? В якому стані тоді були Чжоу? Влада у них залишалась тільки формальною. І далі по тексту.
- Що ви мелете? – спитала я. Але ти не відповідав. Ти молов і молов, поки не намолов три мішки вовни. Я чогось думала, що ми візьмемо їх і полетимо. Це будуть льотні мішки вовни. Але ти раптом став посеред схилу навпроти грізного хмарного неба, відкрив мішок і сипав, сипав в лице вітрові вовну, вона летіла, котилася шматтям, а потім з неї робилися хмари.
Нарешті ми дійшли до села. За похиленим зеленим парканом квоктали кури, гавкотіли собаки, якась тіточка дзвякотіла відром, набираючи воду. Може, це були Нові Петрівці, але я не впевнена. Ти зупинився і сказав:
- Пані, жіночко, чувіхо, можна у вас набрати води? З вашої колонки? Сюди в пляшку?
Жіночка махнула рукою:
- Авжеж, можна, діточки.
Ти зайшов і почав набирати. Куриця поруч греблася діловито.
- Ну як оце ви, діточки, - раптом сказала тьотя, - мандруєте по світу, багато всього бачили. Як там Всесвітній Хаос?
- Все так само, - відповів ти, тримаючи пляшку під струменем. Холодна вода стікала тобі по пальцях.
- А як Східні ворота Всесвіту? Сонце все ще виїжджає уранці в лазуровій колісниці, з маленькими дзвіночками, і зі своїми сімома драконами?
- З сімома драконами.
Я відчула, що треба тікатим. Боком, наче краб, я спробувала пробратися геть. І тільки я ступила швидше, чи то ширше, ти раптом шарпнув мене назад з такою силою, що мені від несподіванки аж заціпило.
Я шарпнулась іще і іще, тепер просто так, у кайф – я ніколи б не повірила, що ти, найсторонніша сторонність, так можеш. Ха.
- А ви тут як? – питав ти тим часом, тримаючи одною рукою мене, а другою пляшку з водою.
- Ми нормально. Зробили нам царства маленькими, їжу солодкою, і так далі. Чуємо гавкання псів і квоктання курей з сусідніх царств. І ніхто не хоче ні до кого ходити в гості.
Після цього ти згріб мене в жменю, і так пішов вниз. Несучи мене – так, у жмені. Ми прийшли до якогось берега, і тут ти мене витрусив звідти на землю.
- Ось вона, - сказав ти, представляючи мене комусь.
- Хто це?
До мене спочатку не дійшло. І аж потім дійшло. Це був Прозорий Тигр.
- Це і є твій Невидимий тигр? – сказала я.
- Ні, це тільки Прозорий, ти ж сама щойно так думала.
- Думала, - подумала я. – Не варто читати мої думки, вони дуже негарні.
В голову полізли всі матюки світу. Я марно намагалася захиститись, закривши голову руками.
- Вона говорить дивною мовою, - сказав Тигр. – це щось ненормальне.
- Та вся якась сьогодні ненормальна, – кивнув ти, піднімаючи мені шматок волосся. – І як же я вестиму її до Імператора?
- Якого в біса імператора? – вирвалось у мене.
- Ну ось, я ж казав, - знизав плечима ти.
- Я все одно не розумію, що вона говорить. Це дивна мова, - відказав Тигр. – Вона нагадує мені спів знервованої пташки.
- Знервованої пташки?
- Так.
- А що можна зробити зі знервованою пташкою?
- Ну не знаю, поколисати, щоб вона заспокоїлась.
Ти поклав мене обережно в обійми Прозорого тигра – ті були м’які й неосяжні. Тигр над отим берегом колисав і колисав мене, а крізь його тіло я бачила хвилі синьо-зелені, і десь угорі – грізне фіалкове небо.
А він колисав і колисав, поки я не почала кошлатити руками його прозору шерсть, а тоді хмари, а тоді твоє волосся, а тоді не перелізла тобі на руки... Опам’яталась я тільки, стоячи колінами й долонями на вологому піску. Відчувалася мокрість, і кожна піщинка колола своїм крихітним тілом і пищала «я тут! Я тут!». Я підняла долоню до очей. Там був просто пісок. А переді мною – море. Чи то водосховище.
Ти стояв десь угорі і співчутливо звідти дивився. З соромом я подумала, що зісковзнула – випала в тебе з рук і просто хряснулась об пісок. І прокинулася. Тигра більше ніде не було, на його місці рокітливо щось говорило море і грізне небо посилало якісь дивні знаки. У вигляді птахів і запахів. Я не розуміла.
- Ходім, - сказав ти.
Я вмилася, щоб остаточно прокинутись, і поспішила за тобою. Їй-Богу, як песик.
Через деякий час ходи почалися якісь базари. Тіні тут були довгими і м’якими, та вітер все ще хльоскав по очах, лопотів у вухах, і якщо в когось із продавців висіли китайські дзвіночки, зараз їх нитки немилосердно відносило в один бік і кидало в інший – дзвін стояв ніжний, але такий відчайдушний, що... а я хіба відчайдух?
Від-чай-дух.
Мій дух не від чаю, ні. Він від гарячого каміння і свіжого запаху в повітрі.
- Гей, не засмічуйся думками, так ти не побачиш того, що є, - мовив ти.
Я роззирнулася. Навколо було повно народу, всі щось міряли, купували, розмішували, підсипали... Тут продавали прянощі, тонкі нитки їх ароматів лежали, розтягнуті там-сям у повітрі, а я ловила їх носом, крутилася за ними, як муха в окропі, ммм....
- Це вже Країна Невидимих Тигрів? – мружачи очі й виловлюючи запах солодкого червоного перцю, сказала я. Мені не хотілося кудись звідси йти.
- Ні, це Країна Голодранців.
- Кого-кого???
- Голодранців.
З цими словами ти розплатився за щось і взяв якусь річ. Тобто дві. То були якісь пиріжки з цибулею. Ми їх їли по довжелезній дорозі Далі.
Потім пиріжки перетворилися на дві рибини, вистрибнули у нас із рук і скочили в море. На диво, ми знову прийшли до Моря. Тільки цього разу в Зовсім Іншому Місці.
Небо було тут настільки фіалковим, що вже гримів грім і мені здавалося, що з нього от-от посиплються фіалки. Одна, друга, третя... важко падатимуть, поки не перетворяться у зливу, зливу, цілу зливу фіалок! Так!
- Треба плисти, - сказав ти, кивнувши на темну воду.
Стало страшно. Я стріпнула головою, щоб перевірити, чи я не перетворюся, бува, на окуня або йоржа, але ні, нічого не сталося. Довго не могла наважитись. Не могла і все. Не... мо... не мог... не... ні... будь ласка... не проси мене... але ти стоїш за спиною – великий і незворушний, наче гора, я аж плачу, починаю схлипувати – і раптом згадую, як у дитинстві я кидалась першою у воду. Мені чогось здається, що ноги стали тоншими й кістлявішими, руки теж, пальці стали засмаглими, а коси... кіс було більше... я відчула себе на всі 10, чи навіть на всі одинадцять і вбігла у море...
Одна величезна хвиля накрила мене з головою, і – і все. Прийшла темрява. А коли відійшла, ми були вже в Країні Невидимих тигрів.
- А ми точно вже тут? – я вилазила на камінь на березі, викручуючи волосся.
- Точно.
- Ага.. Ну добре... слухай, а що то за дурень скаче на краю скелі, наче куриця?
- А, та це Безмежний Хаос. Це його улюблене заняття. Гей, шановний, - загукав ти до істоти нагору, - як ти там? Не знаєш випадково, в чому сенс життя?
- Звідки я знаю! – гукнув Хаос і поскакав далі.
А ми знову пішли. Ти і я.
Отак і йдемо. Ти дихаєш. Я чую твоє дихання і твої кроки. Мені не віриться, що ти так по-людськи дихаєш. Згадую твоє «виборнє» . Сказане такою інтонацією, що я перетворююсь на річку Хуанхе і вода виходить з берегів, і руками хочеться дико шкрябати мокре каміння.
Ми йдемо і йдемо. Краєвиди міняються. Багато скель.
- Це Тайга? – питаю я. – А це море, це Байкал?
- Ні, це Київське море. А тут недалечко до Лебедівки.
- Точно! – кажу я. І бачу, як Всеосяжний Хаос зменшеною фігуркою стрибає геть.
Якийсь час ми йдемо мовчки. По берегу. Я починаю помалу впізнавати сміття у лісі й знайомі сосни, от-от буде поворот на лебедівку і дерев’яний хрест при початку села. І ось він справді виринає – тут. Він? Він. Ми звертаємо і йдемо: я тут усе знаю. Навіть двох розлючених індиків, яких злякалися дві малі дівчини і залізли від них на дерево. Це дивно. Одна з них когось мені страшно нагадує. Невже це справді ми з Оксаною багато років тому? Я запитально дивлюся на тебе, а ти йдеш мовчки. Ти, здається, не бачиш дівок. Ти взагалі бачиш щось зовсім інше.
!
- Але ж ти казав, що ми йдемо в Країну Невидимих Тигрів? До імператора на гостину?
- А це і є та країна, - говориш ти. – Тут їх повно, ти що, не бачиш?
- Ні, - кажу я.
- Правильно, вони ж невидимі. Скоро дійдемо до імператора.
Ти киваєш уперед, показуючи на щось головою. На Оксанин будинок і жовтий магазин за ним. У грудях стає так легко, щось лоскоче мене зсередини. Ми заходимо у хвіртку, під аличу.
- Ось ми і прийшли, - говориш ти, сідаючи зручно за стіл під аличею.
А я не можу вимовити й слова, та що там вимовити. Поруч, навколо лавки, лазять ті двоє дівок, у шортах і футболках, кістляві і смішні, про щось говорять, щось планують, не звертаючи на нас уваги. Вони зовсім нас не бачать. І ти їх не бачиш також. А вони спокійнісінько сідають разом з нами за той самий стіл, говорять про своє, хихотять, шкрябають коліна, дивляться на небо.
Підходить ще один тигр - прозорий. І та тітка – з Нових Петрівців. Виходить Галина Миколаївна, кланяється всім, і всі їй теж кланяються. Чомусь ти шалено радієш.
- Ось і вся гостина зібралася. А зараз вийде і сам імператор, - говориш ти.
І справді, з дверей виходить Петро Семенович – в шльопанцях, майці і шортах, зі своєю лукавою і трохи дитячою усмішкою.
Він сідає за стіл без слів, підсовує стілець і спідлоба з посмішкою дивиться на малих дівок. Бере грінку з часником. Ти стежиш за цим з якоюсь радістю, наче зараз щось буде. І справді: дівки починають хихотіти, сміються все гучніше і гучніше. Потім заливається сміхом Галина Миколаївна, тітка, тигр і ти, мій учитель вень-ян, ву вей і цзьєн ай, і сам імператор. Я теж починаю сміятися, рот сам розповзається, і от я вже регочу, регочу й регочу, закинувши голову, і все тіло моє трясеться, як божевільне, а на очі находять сльози. Я раптом цілую тебе в чоло і вертаюся на свою табуретку, всі ми регочемо, я обіймаю Оксану, і дівку – її подружку в шортах, тобто себе багато років тому, падаю лицем в тіло прозорого тигра, сміюся, і пелюстки наповнюють мене зсередини, наповнюють мої груди, місце, де має бути душа, пелюстки, пелюстки всюди, і все навколо поглинає велике, мега-велике Дао.
Чи то хвилі Київського моря.
І грізно фіалкового неба над ним.
