Mono “Pure as snow”
Фабрик, звідки постачали дітей, було кілька. Всі вони працювали за кордоном – в Польщі чи навіть Фінляндії. Діти коштували не так вже й дорого. От тільки вже ця марудна тяганина з документами... Фірми були солідні, тому доводилося збирати стоси паперів. Кажуть, наші переважно замовляли дітей в Литві. А ще казали, що найкращі – фінські. Я юоялася самотності, але ще більше боялася бюрократії. Я взагалі ніколи нічого не замовляла по інтернету. Але вона все одно прийшла. На диво, з моїм ім’ям на різних бланках.
- Я тебе не замовляла, - сказала я, і голос мій був твердий, як камінь в Альпах.
- Замовляла! – сказала вона.
- Ні.
- Так.
- Ні.
- Так.
Я зрозуміла, що продовжувати немає сенсу. Посеред кімнати стояло кілька величезних розпакованих коробок з різними штампами й поштовими марками під ними. На марках були фінські ведмеді, сніг і сосни. І пахла коробка сосною, снігом і ведмедем.
Дівка була середня – не велика й не мала, русява, з двома недовгими, але товстими косами й сірими очима. Справжня фінка.
Якийсь час ми дивилися одна на одну. Потім вона стала ходити по кімнаті, шукаючи чогось для гри, та нічого не знаходила. Я мовчки спостерігала. Очі її були сірі, як моя самотність. Як вся ця нескінченна зимо-осінь за вікном.
От би сніг випав... – думала я, відчайдушно виборсуючись із депресій. Щоб жити хотілося... щоб...
- Ну, і тепер що? – сказала вона, точно як в англійських фільмах “Now what?” Втім, я не сумніваюсь, що з англійською в неї проблем не було. Як з українською, польською, російською й фінською. Так значилося в інструкції. Тобто в документах, що додавалися до фінки, і тепер лежали скрізь – тут і там навколо її картонної коробки.
- Тепер нічого, - сказала я. – Їсти хочеш?
- Не хочу. Нас годують перед відправленням, - відповіла вона. І – з відчаєм у сірих очах – рушила на кухню.
Там позаглядала в кострулі.
- А ти, мабуть, хочеш? Мо, тобі зварити щось?
Я витріщилася на неї, як баран на нові ворота.
- А що ти вмієш?
- Яйце вмію варити. І картоплю трохи. Там написано, - кивнула вона на документи.
- Ну то звари мені. Те і те.
- А я не хочу, - відрубала вона. Здалося, на мене впав шматок криги. Фінської північної криги глибокого сірого кольору.
«Часті зміни настрою», - писало в документах. «Ми подбали про те, щоб кожна модель мала якусь дрібну недосконалість. Адже ідеальних дітей не існує».
Фінка сіла на вікно й почала чеберяти ногами. Я взялася за картоплю.
- А як тебе хоч звати?
- Як-як? Як хочеш, так і називай... Ну й нудьга ж у тебе! – сказала вона, сповзла з вікна, трохи повалялася на підлозі, замоталася в штору, постирчала з вікна, а тоді стала заглядати в верхні полички шафи, видершися на стіл.
- А це що? – спитала вона, діставши стару пароварку на вареники. Я досить байдуже пояснила. – Це нам знадобиться, – діловито мовила фінка. Тоді витягла іржавий соковитискач, форму для медяника і старий календар з зайцем.
На столі стояла безформна громадка незрозумілих речей.
- Навіщо тобі все це? – поцікавилася моя (моя?) фінка.
- Уже ні на що, - відповіла я.
- А як воно працює? Давай соку наробимо! – вказала вона на соковижималку.
- З чого?
- Ну а що в тебе є?
- З овочів тільки буряк і цибуля.
- Тоді давай з буряка!
Я засміялася:
- Ти точно, як я у дитинстві!
- Бачиш! А ти кажеш, що ти мене не замовляла!
А може й справді якось... ні, що це я... Зовсім з’їхала з глузду?
Ми давили сік з буряка. Реготали. Слухали польське радіо. До вечора в моїй хаті зробився страшний гармидер. Фінка заплітала мені коси, а я все шукала, куди ж повідомити про помилку. Та розібратися в сайті «Фабрики дітей» було не так-то легко: замовлення – будь ласка, такі й сякі, на будь-який смак, а от відмова потребувала довгої бюрократичної процедури.
- Нам казали, що коли будемо себе добре поводити, нас відішлють до багатих родин.
- Ти що, так погано поводилась?
- Ну, не те щоб зовсім... Були й гірші.
- Ага.
Іграшок фінка не просила. Зате з зоомагазину, куди ми пішли купувати корм для черепахи, мені довелося принести ще й жабу та пару жирних слимаків.
Ну точно як я в другому кла... Стривайте, може я справді зробила це замовлення якось крізь сон? Останнім часом я дійсно якось погано спала, все снилася якась чортівня... ця надокучлива самотність, телевізор, депресія, все таке... Невже? – подумала я, остаточно впевнюючись у правдивості цієї здогадки й засинаючи на розкладному дивані. Фінка з двома товстими розтріпаними косами вже хвилин з двадцять сопла біля стіни.
Ніколи мені не спалося так добре. А на ранок я мало не обімліла: випав сніг. Що тут ще казати? Я відкрила вікно і трохи загребла рукою. Білий, сліпучий, він дико яснів і холодив пальці.
Ото мала має зрадіти... я пошукала фінку на кухні. У ванні. В коридорі. У шафі. За шторами. У вбиральні.
Її не було. На кухні хтось поприбирав: соковитискач, стара пароварка й календар лежали складені чітким конструкторо на столі. Жаба дивилася лупатим зеленим оком, і черепаха загрібала воду перетинчастими лапами – хотіла сніданку.
Там же, під акваріумом, лежав білосніжний аркуш А4. Чіткими чорними літерами завжди заправлених свіжою фарбою корпоративних комп’ютерів було викарбувано:
Компанія «Finnish Childhood Production» приносить свої вибачення у зв’язку з тим, що 10-го грудня 2013-го року на Вашу адресу було помилково доставлено дитину моделі АА8314 (жіноча стать, 8 років, 3 мови...)
Я випустила папірець з рук і сіла на підлогу. Перед відкритим вікном, куди вітер заносив шматки нового і чистого, майже фінського снігу.
