- Вітаємо вас у нашому товаристві аутсайдервів!
Я сказала це саме вчасно, бо чувак, який прочинив скрипучі двері, скрипучі за всіма правилами скрипучості дверей, саме мав на обличчі вираз неозначеної тривоги.
Тепер його тривога зникла, натомість…
- Заходьте, заходьте, – заходилась я припрошувати гостя.
Взагалі, у нас не в правилах таке оце припрошування, але відвідувачів не було давно. Та й дойняв він мене чимось, оцей от патлатий… гм, хотіла сказати «недоумок», але, може, він і не недоумок? Може, це цілком порядна людина? Яка сюди заблукала випадково? Гей, ти, - думаю я, і чого ти сюди припхався? Ех, я, - це все ще думаю я, - і чого ж я так погано думаю про людей?
Мені вже починало бути байдуже до моєї самотності. І байдуже до всього.
Навіть до людей.
Такі хвилини приходять рідко: зазвичай сидиш і мучишся, і картаєш себе, і увесь сволочний світ, бо ти сам, сам і тільки сам. А до того ж, аутсайдер. А до того ж, настільки аутсайдер, що тобі вже наплювати на власне аутсайдерство й зовсім не хочеться ставати «інсайдером». Людиною в загальному потоці успішних, сміливих, впевнених в собі… так і хочеться вписати сюди – козлів, але ж вони, чорт забирай, не всі козли… чому ж я так погано думаю про людей? Боже, чому?
- Ви уже отримали наш журнал? І наше замовлення? – питає тим часом патлатий він.
- Прошу?
Лелекоподібний чувак зиркає на мене з недовірою.
- Я приніс вам замовлення. Графічна карта радеон аш ді 4850.
Чорт, цей перший відвідувач за стільки днів і ночей і то помилився адресою.
- Щось не так?
Чорт, треба його якнайшвидше… завербувати…. Якомога швидше, бо втече.
- Ви карту графічну замовляли?
Швидше, така нагода трапляється раз на мільйон років. Світових років.
Лелекоподібний витріщається на мене запитально.
- Все нормально, а вам… вам взагалі кого треба?
- Це Чапека 26 дріб 2, квартира 18?
І що його казати в таких випадках?
- Давайте вашу картографічну карту.
Лелека витріщається ще дужче.
Тоді повільно витягає коробку з картою і список:
- Розпишіться отут.
Я було вже взяла ручку, та совість кричала мені у праве вухо: «Ти що, з глузду з’їхала? От коза… це ж хтось не отримає свою картографічну карту, а він же за неї гроші заплатив… і заробив… бо не такий аутсайдер, як ти! він сидів у світлій кімнаті увечері, з кимось розмовляв, комусь усміхався… і якщо він пив каву чи чай, йому завжди вистачало однієї чашки. І він завжди смакував її довго, сидячи під листками офісного фікуса, і може, щось таки робив, а може, і не робив, але при цьому залишався в чудовій формі і… чорт, Господи прости, забирався б ти на фіг зі своєю картографічною…»
- Це не квартира 18, - кажу раптом я і кладу приготовану ручку йому назад на список. Ви помилились. Я просто теж замовляла одну... гм – річ, думала – це ви…. Збіг, ясно? Ну все, сюди нічого картографічного ніхто не цей… до побачення.
Лелекопоібна сукупність кісток, задощеного плаща і чуба поправляє останній, скидає все в рюкзак і виходить. З виразом розпачу й есхатологічного відчаю.
- Чувак, життя ще не закінчилось, – так і хочеться сказати йому. – Все не так і…
Але я не буду офіційному представнику цих… успішних паскудних менеджерсько-офісно-рекламних істот, не буду ж я йому нічого казати. Йди, йди собі, продвигай свій бізнес, кур’єре довбаний…
Зачиняю двері і мало не плачу.
Ні, я плачу, тому що в мене закінчились способи витерпіти самотність.
У мене також закінчилась кава, а це моїй залежній від кофеїну натурі не давало спокою. Але йти кудись, де мокрий сніг, де всі сновигають у пошуках справ і всякої фігні… я сіла на холодну підлогу й почала ревти.
Власне, такою самотньою я не була ще ніколи.
Всі десь, з кимось, чимось зайняті…. Або можуть почуватись не самотньо у товаристві своїх ідіотських речей, компів, офісних колег і всякого лайна.
Напевно, так відчайдушно ревти мені не вдавалося ще з підготовчої групи дитсадка. Тоді мої качечку, яку я носила завжди з собою, Вітя Корж викинув в унітаз і змив.
Я була в розпачі.
Як зараз.
У двері знову подзвонили. Я не відгукувалась. Тоді чувак за дверима обережно відчинив їх… Двері, звісно, піддалися. За всіма правилами скрипучості.
- Вибачте… А ви цеє… Не підкажете, де Чапека 26 дріб два?
- Нє, не підкажу.
Він зачинив двері за собою. А через вісім хвилин рівно повернувся й знову прочинив ці довбані двері.
- А можна телефон у вас?
Дзвоніть, куди хочте. Хоч до Бога.
Лелекоподібність заскакує до мене, кривобоко йде всередину і набирає номер на скарлюченій «бумажці».
Довгі гудки.
- Може, їх нема дома.
- Та їх точно нема дома, розслабся, – кажу я.
- А ти одкуда знаєш?
- Одтуда, – відповідаю я.
- З телефона чи що? Ти їх що, знаєш?
- Заходьте, роздягайтеся. Не надумайтесь мені витирати ноги.
Чувак заходить і хоче кудись приткнути коробку з графічною картою.
- А ти хто взагалі?
- Я? Я тут господар. Я король і всесвітній пан аутсайдерів. Володар. Ясно?
- Ясно, ясно… Я попав… – зітхає лелечий чувак.
- А ти хоч знаєш, куди?
- Куди? – перелякано перепитує він, бо точно не чекав такої відповіді.
- Куди-куди… В товариство аутсайдерів.
Він тупо витріщається на мене.
- Що, не віриш? У мене навіть юридична адреса є. Во!
Він читає і віддає мені документ назад. І відвертається. Сідає на підлогу й починає втикати в одну точку.
Він дивиться так довго й зосереджено, що мені раптом стає його шкода. Так-так, шкода когось, окрім мене самої. І чого це я?
Він сидить, як дикобраз, скручений над своєю кур’єрською коробкою. Над гарною, запакованою, холодною з вулиці, у поліетиленовій плівці, з гарантіями і печатками, коробкою. Цікаво, скільки беріз йде на те, щоб написати інструкції різними мовами на отакі коробки й надрукувати їх на білосніжному папері?
- А у вас стіл є? – раптом каже він.
- Стіл? Нема стола. Якщо хто хоче, то приносить свій.
- Свій?
- Ну да, свій.
- Хто носить стіл з собою?
- Хто-хто…
- Ну от ти носиш з собою стіл?
- Нє. Нашо мені стіл? Мені стіл непотрібен.
- Гаразд. Це навіть приємно.
Чувак, а ти знаєш, кажу раптом я, мені снилося, що мене хотіли спалити.
Чувак витріщається на мене. Да ну. Да да. Не ну.
Викапана жаба.
Він дивиться і каже: «я телефон мобільний забув в офісі.
я…». І раптом починає плакати.
Чи то мені здається?
Ховає лице в руки, мені здається, його лелечий дзьоб от-от проколе долоні – але ні – в нього нормальне людське обличчя, і він ховає його в нормальні людські руки. Патли падають на ці його руки і набувають попелястого відтінку.
А я, – каже він, – хотів би бути річковою видрою.
Ти і так, – відповідаю, – як річкова видра. А ти знаєш, кажу, чому ти хочеш бути видрою?
Чому?
Бо їм гарно живеться. Вони такі доо-о-о-овгі і гарненькі.
Так, і вміють плавати на спині.
Ще вони користуються знаряддями праці.
Хто? Видри?
Ну да.
Да ну!
Да, так і є.
Хлопець забирає долоні від обличчя і лягає горілиць. Це відбувається повільно, з шелестом і хрускотом, шурханням і диханням. Нарешті, він лежить, і очі його бездонно сірі.
Лягай, каже він.
І я лягаю. Легко і без шереху, не так, як він. Лежимо поруч і дивимося вгору.
Давай уявимо себе видрами, річковими видрами, ніби ми пливемо на спинах тілом річки.
Ми пливемо тілом річки…
Течія відносить нас уперед.
Нас уперед…
Огинаємо камені, забризкані водою.
Водою…
Десь через годину він сказав:
- Ти маєш, що пити?
- Маю, - відповіла я. – Дощ. Він зараз іде назовні.
- Назовні?
- Ну так, назовні. Для цього треба піднятися на дах і виставити язик з рота. Але там сильні вітри і я не знаю, чи у нас вийде. І стільки людей… внизу. Не знаю, чи ми…
- Нічого, – раптом кажев він, – у нас все вийде. Зовні не так вже й страшно, я там щойно був.
Вітри мене в принципі не лякали.
Мене лякало Зовні.
Але вже там, на даху, коли ми розгледілися навколо, нам здалося, що все не так і погано, що люди тільки внизу, і їхні погляди внизу, і їхні думки внизу. Вітер відділяв нас від усього. Мегабайти повітря – насиченого фарбою, вологою, ВСІМ – відділяли нас від УСЬОГО. Вони промивали наскрізь наші молекули, гуляли навколо кісток і так надійно від усього відділяли. Ми посідали, відкривши роти й підставили язики небу.
- Уявляєш, а у видр річкових стільки цієї вологи – стільки – СТІЛЬКИ!
- До фіга!
- Да, до фіга.
- Вони в ній плавають. І бачать багато цікавого.
- Що наприклад?
- Наприклад, нас з тобою. Як ми сидимо на березі. Чи на берЕзі.
- Хочеш, заліземо на березу і дивитимемось у воду?
- Ще б пак. Як такого можна не хотіть.
Місто було сіре. Це так просто і ясно – сіре місто – яким йому ще бути? Небо було сіро-синє – яким йому ще бути? Люди внизу були заклопотані – яким їм іще…
Ми зверху були наїжачені, але не налякані – яким нам ще бути?
І ось – я підвожусь на ноги, дивлюсь у вітер, лице ховаю в його лице. Чувак повертається до мене – очі його заплакані, але не смутні – але якісь уже нетутешні – зовсім не звідси – і він поволі перетворюється на лелеку, напружує довгі ноги і відривається від даху. Відлітає. Я здіймаю руки вгору – напружую всі свої м’язи – але ні,
в мене
не виходить
стати
лелекою
чи хоча б
видрою річковою.
