Вітер грає оркестром піску, бетону і асфальту, мокрих пухнастих гілок і холодних хвиль штучного моря. Вони розбиваються об бетон, але їм цього мало. Вони мчать назад, до середини водоймища, беруть розгін, досягають набережної і з плюскотом знову розлітаються на мільйон водяних бризок. Хвилі люблять розбиватися. Але потайки мріють про день, коли вони сточать ту бетонну бридку перешкоду. І тоді – свобода! А поки вони гіпнотизують мене, як очі цигана, манять у свої крижані води. Десь поряд гавкає пес. Вітер не знає, яким інструментом його зробити. Йому б зі скрипками розібратися, що скиглять, голосами чайок, як тисячі закипаючих чайників. Сонячні промені хаотично подорожують в повітрі, разом з оркестром звуків. Гілки верби, вкриті весняним світло-зеленим пушком плавно вигинаються у такт вітру, як екзотичні водорості на дні океану. В їхній скромний шелест включаються масивні гілки дубів, не такі гнучкі, але набагато потужніші інструменти, вони на мить зупиняються, прислухаються до чогось невидимого і з шипінням продовжують свій танець . І вітер знову має повний оркестр з музикантів, що грають як хочуть і почувається у центрі подій.
