Саммер-665

Я не знаю, скільки років я жила у цій країні і навіть не пам"ятаю моменту, коли тут з"явилась. Це була чи то Латинська Америка (дуже дивна Північна її частина), чи то якийсь Європейський закапелок. Та якщо чесно мені було начхати. В 2500-х роках вже ніхто не питає, звідки ти. От ти й сам не знаєш відповіді на це питання.

Сьогоднішній день видався напрочуд сонячним. Годинами я ходила поміж однакових білих будинків з чорними парканами. Над головою у мене шугав вітер. Небо було блакитне, як моя блузка під довгим плащем. Яскраві кольори одягу у публічних місцях вже давно заборонені. Та таким божевільним жінкам як я закони не писані. До того ж, хто мене побачить на вулиці? Тут неначе на цвинтарі, ніщо не ворушиться!

Я дійшла до перехрестя, перейшла дорогу й попрямувала на іншу вулицю. Вона нічим не відрізнялася від попередньої. Ті самі прямокутники білих будинків, коротко стрижені газони й чорні, як комп’ютерні клавіші, паркани. Раптом з-за рогу вигулькнув якийсь дивний транспортний засіб. Сірий, схожий на літак-винищувач на колесах. Водій пригальмував, з чемності двічі просигналив мені (цей звук нагадав крик дельфіна), а потім чимдуч промчав вниз, до кінця вулиці і зник за сосновим бором.

Його обличчя було заклопотаним і сердитим. Ну як же мене бісить ця норма! Ну чесне слово! Я щільніше загорнулася в плащ і зупинилася просто посеред вулиці. Прислухалася до свого серця. Воно билося швидко і обурено. Руки почали труситися. Я згадала єдиний раз у житті, коли тримала у руках живого птаха. За стільки років вже могла б звикнути.... Та пішли вони всі!

Я почала розглядати три дерева на тротуарі, що якимось дивом опинилися посеред цієї чорно-білої пустелі. Одне з них мало два чорні й вигнуті, як спини котів стовбури, а на гілках темно-рожеві бусинки бутонів, що от-от мали випурхнути у світ. Кора другого нагадувала вилинялий на сонці темно-коричневий светр. А третє було гладесеньким і сірим, наче качина шия. Його міцні бруньки переливалися на сонці, то темно-червоним, то зеленим. Я стояла і просто усміхалася цим чудовим деревам, сонцю, вітру. Обеззброєна красою я зовсім втратила пильність.

**************************

Через п’ять хвилин за мною приїхало сіре авто, продовгувате й вузьке, неначе зміїний тулуб. Виклик було зробленою старою пані на ім’я Протектор-85, яка зауважила мене у вікно. Я стискала зуби з люті. "Тупа корова!" - подумки говорила одна частина мене. Інша заходилася її виправдовувати. "Вона думає, що це заради ж твого блага. Їй так буде спокійніше". Хай їй грець цій бабі захисниці! Тепер вже мене почав пробирати регіт. Хіба мені вперше спостерігати цей світ через кругле крихітне вікно машини-ізолятора? 77-ий раз. В цьому є щось смішне і романтичне. Та якби ж то хоч хтось з них знав, що значить гумор чи романтика. Ці дровеняки геть нічого не відчувають. Ніц. Від напливу адреналіну мій настрій ще сильніше піднявся. Значить зараз вколють укол. Повна дупа! Ха-ха!

***********

Жіночка невизначеного віку з незрозумілим кольором волосся, одягнена у якусь робочу мішковину неспішно заповнювала бланки. Її кабінет мав біло-сірі стіни. А на вікнах вишикувалися в ряд горщики з куцими стовбурами без листя. Хоч атмосферка була тут наче в крематорії, та я ніяк не могла стримати усмішку. Вона наче тепла хвиля випливала з мого серця, розслабляла тіло, а потім розтікалася усією кімнатою. Жіночка, відчувши неладне, злякано підняла на мене голову. Звісно стільки радості їй не винести. Але що я могла з собою зробити? Її погляд був засуджуючий, а переляк наростав. І я знаю, чому. Страх - одна з заборонених емоцій, така сама як радість. Якщо хтось з її колег про це пронюхає - каюк. Я усміхнено киваю головою, говорячи очима, що все норм, я тебе, тітонько, не викажу. Але вона відвертається, роблячи вигляд, наче не помічає. Далі дістає з кишені пігулку (б"юсь об заклад, що це «Індиферентин» - таблетки, що миттєво викликають цілковиту байдужість, до речі, зараз їхня рекламна компанія на всіх вечірніх проекторах, а їхній слоган "Індифернетин - ваш надійний захист від радості» чи якась банальність, на кшталт того)), випиває її "на суху", ледь не вдавившись і монотонним голосом починає читати моє досьє. Поступово її дихання вирівнялось, очі зачепилися за чорні літери і вона увійшла у звичний їй стан аморфності. Якби цього не сталося, мені б загрожував штраф. «Фух». Я видихнула.

"Саммер 655" дві тисячі п"ятсот тридцять першого року народження. Імена батьків приховані. Хм. У три роки у неї вперше був зафіксований сміх. Незважаючи на превентивно-силові заходи й прийом індеферентних препаратів класу "Б" відхилення від депресивної норми прогресувало. У шість років були зафіксовані напади сміху та особливо токсичних емоцій, таких, як радість та вдячність. А у 9 років вона проявляла свідоме почуття гумору. З девіантної поведінки спостерігались співи, танці, малювання, до яких вона намагалася залучити нормальних індеферентних та депресивних дітей. Після численних обстежень осіб з контактного списку, виявлено, що маловивчений вірус радості жодному з них не передався і шкоди не завдав. Пізніше, після лабораторних досліджень, вчені дійшли висновку, що Саммер-665 страждає на звичайний генетичний збій. Саме через це седативні та нормалізуючі депресивний стан ліки на неї не діють. Єдине, що може вгамувати емоції всередині неї та частково загасити токсичне почуття гумору - це індеферентики класу "С". Діють вони недовго, але при цьому руйнують імунну систему жінки, тому збільшувати дозу цього препарату для неї можна лише після рішення суду. Задля збереження спокою у місті Саммер-655 у дві тисячі п"ятсот п"ятдесят шостому році зобов"язалася уникати будь-яких проявів емоцій у публічних місцях. За дії даного характеру з неї стягуватиметься штраф у розмірі ста електронних банкнот.

Прикмети злочинниці: середнього зросту, біляве волосся, сережка у лівому вусі у вигляді папуги, на тілі має татуювання, що зображує сонце (штраф за нього вона вже заплатила), під плащем завжди носить кольоровий одяг, користується парфумами і макіяжем. Є підозра, що вона може відчувати любов.

Штраф з Саммер-655 був зтягнутий 76 разів впродовж останніх п"ятнадцяти років. Входить до категорії особливо небезпечних злочинців, до підкатегорії порушники громадського спокою."

Щось у горлі безбарвної жіночки захрипіло, чи то заклекотіло, наче всрередині загальмував невидимий космічний потяг.

Комісарка безшумно підвелася, спокійними, але при цьому в’язкими рухами натягла рукавички, дістала зі сріблястої шафи пристрій для ін"єкцій і знаком покликала мене підійти. Коли в мою кров потрапили перші краплі Індіферентера класу "С" я відчула добре знайому мені вайлуватість, слабкість, а в голові з"явився туман. Я стояла біля вікна й розпливалася, як кисіль. Всі кольори цього стриманого кабінету посіріли, запах моїх парфумів зовсім зник. Сірою стала і моя блакитна блузка. Мене вже не цікавила погода за вікном, я навіть не помічала, що поряд зі мною є людина. Життя здалося безпросвітним метеоритним дощем, у якому кожен крок ти робиш через силу та зовсім не бачиш в ньому сенсу. Я дістала з сумочки дзеркало й побачила, що кутики моїх губ понуро опустилися донизу. А вираз обличчя нарешті став "стандартним" схожим на шматок гнилої груші, ніби я щойно понюхала лайно. Я позіхнула. Господи, як же хочеться спати!

Жіночка спостерігала зміни в мені з байдужістю. Та в її очах, десь на самій їхній підступній глибині зачаїлось приємне почуття виконаного обов’язку. Воно було як раптова тінь, як очі собаки, яка правильно виконала команду і може розраховувати на заохочення. Ми сиділи мовчки й чекали поки мене заберуть. Я все думала про своє обличчя. Мене непокоїло те, що тепер я геть не вирізнялась з натовпу. Хоч я знала що зараз у всіх такі обличчя та все ж відчувала легкий сором за нього. Але той сором був далеко, наче на іншій стороні світу. А я тут у кабінеті. Він щось кричав до мене та я все гірше його чула. От дідько. Однак я знала, що це ненадовго. Вже через півгодини після того, як машина-змія доправить мене додому, дія ліків ослабне. Я закрию жалюзі, обернуся звукоізаляційною плівкою й співатиму та сміятимуся досхочу. А потім поливатиму свій домашній пальмовий ліс (система поливу в мене дуже добра, я заощаджувала на неї довгі роки) і без кінця розказуватиму рослинам різні смішні історії про цих дивакуватих депресивних створінь, що заполонили весь світ. І чхати я хотіла на Антипочуттєву резолюцію і Всесвітню Індеферентну конвенцію. Так, депресія й байдужість допомогли людству нарешті позбавитися війни. Але який сенс миру, якщо люди не спроможні любити?

На Планеті таких притрушених як я, троє. Один мешкає десь на Півночі, здається ескімос. Він зустрічає світанки якимись шаманськими танцями, а своїм гучним реготом лякає моржів. Ще одна жіночка зі Сходу. Вона переховується від тих депресивних інквізиторів у підземеллі, де мабуть своїм завжди піднесеним настроєм неабияк розважає хробаків... ну і я. Про нас постійно знімають якісь сюжети для всесвітніх кримінальних хронік, нами лякають дітей. "Глянь, мамо, це та тьотя, що сміється" - чую я про себе на вулицях. Залишається розмовляти лише зі спинами людей, які побачивши мене у кольоровому одязі, прикрашеному квітами, наче ошпарені окропом, міняюсь свою траекторію руху. Але я цим не переймаюсь. Така вже я народилась Саммер-665.