Зі мною сьогодні заговорила пральна машина.
«Це не дуже добре», – подумала я і з’їла дві таблетки заспокійливого. Пралка пропонувала мені влаштувати вечірку, потанцювати, повеселитися, посмажити шашлики на балконі й так далі й тому подібне. Я назвала її Параскою на честь Параски Горицвіт, на виставці якої оце недавно побувала. Дивовижна, космічна жінка! Малювала історії й писала у своєму забитому селі, словом, пила життя з повної чаші. Сама собі наливала й сама пила. Заспокійливе подіяло. Я сиділи на купі білизни, яку збиралася прати, і слухала Парасчині балачки. А потім відключилася. Мені снилося, що я перу шкарпетки в смарагдовому океані, у шельфі. Мої ноги ледь занурені в білий пісок, а десь віддалік шумлять високі пальми. Смарагдова вода міниться й іскриться. Хвилі набігають, створюючи білосніжну піну, а тоді вона лускає об мої ноги й ніжно лоскочеться. Океан теплий. А я занурюю в нього огидні шкарпетки, щоб випрати. Боже, які вони бридкі! – думаю я. Наче в’ялені банани. А ці тупі рильця... І раптом думаю – навіщо взагалі тут шкарпетки? У такій спеці по піску я можу ходити боса. Я розтискаю пальці, і вони пливуть собі в лазуровий океан, перетворюючись на піраній, а тоді повертаються й націлюють на мене свої зуби. Вибігаю, рятуючись, на берег. Та сонце уже не таке. Пісок темніє, бо на нього набігла тінь од хмар. Починається тропічна злива. Я прокидаюсь і бачу, що поки спала, рушник упав на ручку крана і ввімкнув дощ. Тобто душ.
- Вставай уже, а то сусідів затопиш! – сказала пралка.
- У мене що, не всі вдома? – відповіла я.
- Можливо. У мене, напевно, теж. Незважаючи на це, треба закрити дощ.
Я закрила. І почала напихати білизну в жерло пралки.
- Полегше! – кричала вона. – Стався з повагою!
- Та я ставлюся до тебе з повагою, що тобі ще треба?
- Не ставишся, ти преш це все мені всередину, наче в останню путь.
- Не мели дурного, – сказала я й затраснула пластикові дверцята.
Пралка повільно повернула все раз, другий, потім розворушилася і запінила весь мій одяг. Однак робота не заважала їй балакать.
- А давай влаштуємо піна-парті! – сказала весело вона.
- Це що таке?
- Я відкриваю двері – і все в піні! Будемо кидатися піною та веселитися!
- Та ну тебе! Ось прийде мій чоловік, він мені дасть піна-парті!
- А що? Типу там нема його шкарпеток і штанів.
- Є, так що?
- Що-що? Значить, я маю право трошки повеселитися! Якщо перу його причандали.
- Ой, він не любить такий веселощів.
Пралка образилась і замовкла. Я півгодини не чула її. За цей час я вимила посуд, пропилососила передпокій і взялася там мити підлогу. Навіть сміття вирішила винести.
- Треба зберігати дистанцію! Вірус усюди! І надінь намордник, респіратор і протигаз! Не балакай з подругами! – заволала раптом Параска, коли побачила мене з пакетом.
- Мені і так нема з ким балакати, – кинула я і вийшла зі сміттям. Мій похід тривав не дуже довго. – Ще й інтернету нема.
- Його в усьому районі нема. Я ж кажу – тобі треба повеселитися зі мною!
Вона заспівала кілька хітів, трохи постогнала, що їй не хочеться прати. Ще скаржилася, що голова болить, хоча в останньому я сумніваюсь, бо голови у неї нема. Я сказала їй не вигадувати й вийняла з пащі усе, потім розвісила на балконі. Вішала довго й охайно, припасовуючи кожну шкарпетку прищепкою. «Працюй, – повторювала я собі. – Якщо ти не ходиш на роботу, треба хоча б це зробити, як слід. Без халтури». Однак Параска не мала робочого настрою. Натомість вона завелася: «Ох і ломить мої кістки! Буде злива. Точняк, буде, стопудово. Дарма ти ото все там попричіплювала».
- Вибачте, не хочу втручатися, але я теж повісила білизну і не думаю, що злива буде. Навколо ні хмаринки. Небо таке чисте, як... як чисто вимитий посуд... – почула я голос, що долинав десь із барабана пральної машини.
- Як дуля з маком, – додав хтось басом.
- Ви у мене побачите! Ви, всі три! – зареготала пралка. – У мене не дарма кістки ниють! Привіт, стара, до речі!
У відповідь щось гаркнуло чи то плюнуло.
- Я теж, звісно, перепрошую, а ви хто? – обережно спитала я.
- Не знаю, – долинув з барабана жіночий голос.
- Що?
- Ну, я не знаю, хто я відносно вас. Просто чую ваші балачки з пральної машини. Оце вже хвилин десять. Та й думаю, оце скажу...
- І я чую, – озвався раптом інший голос, трохи нижчий. – Дуже правильно ви розмірковуєте. Не варто відразу кричати, хто ви, треба спочатку поду...
- Я пральна машина!!! Всім хеллоу! – перервав її зухвалий крик.
- І я вас чую, біс би його забрав! Уже від сидіння вдома галюцинації почалися! Я, звісно, прошу вибачення, але це якесь... – докинула якась жіночка нервово.
- Це не галюни. Ти відкидаєш реальність, як завжди, – додав розважливо хтось. Теж басом.
- Я ж кажу, галюцинації! – повторила нервова. – Ось знову щойно було! Ніби зі мною пралка розмовляє...
- Та стривай, не нервуй так. Ти теж нас чуєш? Зі своєї машинки? – спитала жінка, що виступала за роздуми.
- Ще й як чую!
- Ой, а вам хоч не смердить старими шкарпетками? Бо у мене тут купа непраних речей!.. – раптом знітилася я.
- Мені пахне цим... порошком, – відповіла нервова.
- А мені відбілювачем, – сказала філософська. – У когось є що-небудь для білизни? Пом’якшувач чи щось таке? – спитала вона.
- У мене є – з ароматом океану, – відповіла мрійливо та, яку я почула першою.
- Якщо можна, налий, будь ласка... – це філософська.
- Лини мені в горлянку, дорогенька! Цей трунок п’ю за тебе! – крикнула пралка мрійливої. Їй справді линули засобу з океаном.
У моїй ванні запахло морською сіллю. Війнув вітерець. На мить здалося, що то океанський бриз поворушив волосся на маківці, а десь недалеко глухо гупнув із пальми стиглий кокос.
- Приємний аромат, – сказала нервова. – Я і сама хотіла вчора купити, ви ж знаєте, ця вся хімія працює... Тобто магазини з нею працюють. І от не вибрала, купити мені такий, як оце, чи з кокосом... Чи з манго, вони всі мені гарно пахнуть, та все це хімія, знаєте...
- Ти теж хімія, – відрубала її пралка-інтелектуалка. – Ти теж складаєшся з елементарних часток.
- Так! Пахне чудово! Прямо як на морі! – озвалася з пральної машини філософиня. – Я навіть купальник одягну. Будемо створювати настрій самостійно, налаштуємо й очистимо нашу ауру...
- О Боже! Ти застудишся! А цей запах! Почитай! Може, він викликає астму й закупорювання легенів... – почала стривожено її машинка.
- Помовч, а то джинсами нагодую, – відрубала філософиня.
- Ой, я мабуть, теж одягну купальник, – підтримала перша. – Бо купила оце собі недавно, такий класний. Колір, до речі, морської хвилі. А басейни зачинили. А про відпустку цього літа взагалі нічого не ясно – чи зможу я кудись поїхати, чи ми всі отут, як ті гриби... Чи як пеньки... Ну, хоч зараз його випробую.
- Кого?
- Ну купальник же свій, – відповіла мрійлива.
- Дівчата, вибачте за питання, – втрутилася нервова, – але я якось не можу підтримати ваш ентузіазм... Я теж купальник... але... Я не розумію, як воно так виходить, що ми сидимо по хатах на карантині, і тут раптом через пралки... Я досі не знаю, чи все це насправді, чи галюцинація...
- Хаха, все просто, – відповіла її пральна машина. Я вже добре впізнавала її твердий голос. – Я відчуваю силу води. Це ніби портал. Між усіма пралками району, які в цей час перуть. Якщо ми потрапляємо в резонанс, то можемо спілкуватися, – пояснила вона.
- Ого, ти в мене мудрагель, – нервова жінка була досі скептичною.
- У мене 15 режимів і три інтелектуальні рівні! Ти ж весь час тільки пиріжки та голубці печеш! Коли там тобі зазирати в мої...
- А ти знаєш, скільки часу йде на готува...
- Бісовий портал, трясця його матері! Щоб ми скисли та здіхли! – перервала їх розмову ще чиясь машина. Здається, це та, що належала мрійниці. – Сто років не балакала з дівками, матері його ковінька!
- Яка ковінька? – перепитала пралка-зануда.
- Дівчата, влаштуймо піна-парті! Я вас прошу! – це вже вступилася моя Параска.
- А ти, мабуть, любиш вечірки, – сказала йогиня. – Ну, ти, котра жінка.
- Ага... – засміялася та, що найбільше говорила про хвилі й кольори. – А чого ж, для творчої особистості це навіть дуже непогано. Відомі поети полюбляли пиятики та гульки, бо алкоголь... він теє...
- Я! Та хай Бог милує! Які вечірки! Ніколи! Та це не поєднується! Я й гульки! Я ж не кажу тобі... От твоя пралка, наприклад, лається брудними слівцями... Ти теж так лаєшся?
- Ні, я насправді вірші пишу. І лекції. Я теоретик літератури. Мені не можна лаятися. Хоча, ви знаєте, іноді хочеться. Чесне слово. От узяла б і написала щось таке... таке ж огидне, як ці мокрі підштаники.
- То напиши, бляха, чи скажи нарешті, трясця твоїй матері! – це, як ви зрозуміли, заохочувала її пралка.
- Слухайте, вибачте, що втручаюся... А ви не знаєте, яку тут програму вибрати? – долинув слабенький голос жінки-невротика.
- Ну , все залежить від того, яка в тебе білизна... Що ти переш? – спитала розважлива.
- У мене тут є синтетична кофтинка, спіднє, футболки з бавовни.. чи, думаєте, не прати це разом?
- Ну постав на змішану програму.
- А може, все таки вийняти віскозу? Кофтинку цю.
- Ну то вийми.
- Мабуть, вийму. Але тоді я не зможу її випрати вчасно. А мені до психотерапевтки в ній... у мене сьогодні з нею он-лайн консультація, і якщо вона не висохне... А якщо виперу, то зіпсується... Що думаєте, прати чи не прати?
- Ви що, там говорите про те, як ухвалювати рішення? На консультації? – низьким голосом спитала йогиня.
- А звідки ви знаєте?
- Та якось... здогадалися.
- Тому я запрограмована показувати тобі потрібну програму! – психонула її пралка. – Я роблю це сама! Я підключена до wi-fi та Google Assistant, сама вмію визначати програму для прання твоїх речей, пропоную додаткові програми для промивання парою та цикл очищення барабана. Сама! Сама! Сама!!! – карбувала вона слова. – У мене є функція пам’яті, режиму безпеки та режиму економії енергії!
- Що мені робити?? Я в розпачі! – не слухаючи її, повторювала нервова.
- Я надсилаю тобі повідомлення, коли потрібне поповнення порошку!
- Я в розпачі!!!
- Я все вирішую за тебе! Чому ти не можеш довіритись моєму інтелекту, мізки твої риб’ячі?
- Заспокойся, – сказала раптом йогиня. – Вона на тебе тисне, не піддавайся. Це твоя внутрішня дитина в розпачі. Тобі треба... гм...
- Може, давай, я їй вірші почитаю? – озвалася поетеса.
- Ну давай, може, це поможе... – погодилася я. І та почала:
Гримить відлуння голосисто! От дощик бризнув, пил летить. Краплин прозорчасте намисто На сонці золотом горить. Біжать потоки вод прозорих, Пташиний не змовкає гам...
- О ні, тільки не це! – гаркнула її пралка.
- Чому? Чим тобі не подобається? Це Рильський переклав.
- Закінчуєм з Рильським. Тю на тютчева, і рильський – це рило серед поетів.
- Тю на тебе!
- На тебе!
- Гей, може, досить сваритися з пральною машиною?! – сказала я.
- Що ви при цьому відчуваєте? Ви обидві? – наголосила йогиня.
- Сраку!!! Я відчуваю велику сраку! – заволала брутальна машинка поетеси.
- Свої емоції треба утилізувати екологічно. Я пропоную вас набрати повні оберемки білизни і покричати в неї, – сказала філософиня.
- Мені не хочеться кричати на білизну. Мені хочеться кричати на чоловіка, а білизна не помагає, – запхинькала нервова.
- І мені не помагає, – погодилася теоретик літератури.
- ААААААААААААА!!!!! – заволала раптом машина йогині. – АААА! Мені зараз відірве голову від їхніх емоцій! Тут зашкалюють емоції!! Я більше не можу! Бідні ті чоловіки! О Боже мій!!!
- Керуйте своїми емоціями, дівчата, – почала ви знаєте хто.
- Щось мені не хочеться ними керувати. Емоції – вони як дикі вовки... – сказала теоретик. Та стривожена пралка заревла:
- АААА!!! – верещала пралка. – Рятуйте!!! Я зараз помру! Або всіх повбиваю!! Пандемія! Вірус! Вірусні емоції! АААА!!
- У мене ідея! – гаркнула я в машинку. – Дай їй щось попрати. Вона буде зайнята і не горлатиме так.
- Здається, йогиня скористалася моєю порадою. Щось загуло, зашуміла вода. Волання припинилося.
- Бачиш, я в тебе найкраща! – замугикала тим часом моя пралка Параска. – Влаштуймо ту вечірку! Відірвемось! Потанцюємо! Покрутимо щось!
- Закинь у мою брудну горлянку пару-трійку трусняків, мала! – додала її брутальна колега. – І ліфон! І ці панталони давай, розважимося, покрутимо їх усередині, трясця твоїй матері! Я фігурально, твоїй мамі ніщо не загрожує! А от їм буде трясця! Я їх потрушу! Я з них усі кістки витрушу!! Покрутимо їх! Обктутимо всіх навколо пальця! Закутимо їм памороки.
- Такого вислову нема, треба казати «забити памороки», – виправила господарка.
- І заб’ємо! – зраділа вона.
Я непокоїлася про жінку-філософа.
- Гей, йогине! – крикнула я їй. – Ти ще нас чуєш?
- Чую...
- З тобою там все добре після тих криків?
- Не знаю. Здається. Зараз моє астральне тіло трохи... Мені треба заспокоїтись. Уявити себе на березі океану чи щось таке.
- Я тобі допоможу, – зголосилася раптом поетеса. – Уява – це ж моя парафія. Додам тобі засобу з ароматом кокоса з далеких островів. Ось так... Краще?
- Авжеж.
- Уявляй... Ти лежиш на білому піску з роздроблених віками мушель. Відчуваєш їх спиною...
- Приєднуйся, спеціалістко з голубців, – сказала йогиня. – Лягай на білизну і давай зі мною. А ти, напружена, теж можеш, – це, здається, було мені.
- Ви лежите на білому піску. Бузкові хвилі плюскочуть зовсім поруч. Тихо і приємно. Десь збирається тропічна злива, але вона зовсім тепла, дуже приємна. Вітер близької грози лагідно лоскоче вашу шкіру. Райські птахи з кольоровим пір’ячком...
- Пір’ячком! Засунула б у носа комусь те пір’ячко. Або полоскотала б волохаті груди декому... Наприклад, тому профе... – перебила її брутальна пралка.
- Тихо!!! Дай доробити медитацію!
- Чого ти, він же справжній мужик! Його шкарпеточки я б зажувала, я б їх пожерла, трясця вашій матері!
- Гримить! Благодатна пора наступає, – закричала поетеса, щоб тільки перебити пралку, – Природу розкішная дрож пронимає, Жде спрагла земля плодотворної зливи, І вітер над нею гуляє бурхливий...
- Оце вже краще! Набагато краще, бляха-муха!
- А ви чуєте? Це в мене у пригоршні торохтять мушлі! Я назбирала на островах у Тихому океані! – продовжила літературознавиця.
- Ти крута... Була на островах... – сказала нервова.
- Уявних. Брешу. Я в Одесі назбирала, але уява – вона...
- А я була на Балі, на ретриті, – озвалася йогиня. – Хоча, ви знаєте, мені не дуже сподобалось. Компанія була не надто душевна.
Я хотіла щось розпитати, але тут і справді почула торохтіння мушель.
І ще дещо.
- Вам не здається, що... грім?
- Так... Гримить щось.
- І шум... Невже...
- Біс!
Я ушкварила на балкон, де вже на повну силу смалив дощ, поливаючи рясно білизну, що вже почала було сохнути. Він ішов стіною. І припускав, припускав, стіна з води щільнішала і щільнішала.
- Бляха-муха, чортова плювачка з неба! Сотні тисяч людей плюють! Плюють!!! – кричала лайлива пралка. Я чула її навіть тут, на балконі, зриваючи з сушарки всі напіввисохлі штани, футболки й рушники.
- Ну що ви там? – спитала я, вбігаючи до ванної кімнати.
- Я вже майже все забрала! – захекано кинула поетеса. – Хух!
- Ох! І я! Тепер перевішувати! – це нервова.
- Добре, що купальник наділа, тепер не доведеться перевдягатися... – докинула йогиня.
- Так, дівчата, вона була права, – мовила я, розвеселана всім, що відбувалося. – Моя пралка-Параска. Таки пішов цей дощ.
- Я завжди права, – повагом сказала вона. – Я відчуваю силу води. А тепер, дівчатка-гарбузятка...
- Ой, все це класно, – устряла нервова, – але ж, дівчата, це квітень, я трохи змерзла...
- Всім у теплий душ! – віддала наказ йогиня.
- Я створю вам трохи піни... – сказала моя пралка. – Юху!
- І я, це корисно, серотонін і все таке, – докинула її інтелектуальна колега.
- І я! Мабуть! – тривожним голосом додала ще й пралка йогині. Вона, певно, була поставлена на короткий режим, і вже впоралась із порцією білизни.
- Щоб я здохла, якщо не закидаю вас піною, дівки-бурундуки! Ловіть, самі напросилися! Сільно хочеш – сільно получіш!!! – кричала моя улюблена пралка номер два, яка належала поетесі.
Наші пральні машини закрутилися, створюючи вир із води й піни, а потім розчахували свої дверцята. Піна літала велетенськими шматками вгору, вниз і в різні боки. Як хвилі. Просто хвилі. Як справжній смарагдовий океан.
