Ти перший

із ким

Я говорила про світло

Ультрафіолетові промені спогадів, що падали на нас

Сіялися снопами

Ти перший, із ким я говорила про снопи

А втім

Я не хотіла говорити

Говорити

Залуляти рани словами і щілини затуляти

Ті чорні щілини що зяяли поміж розсохлими дошками чужого горища

Поміж коринами пня

І окремими стеблами сіна

Жмути слів

Прохолодних, як рожевий кармін

Ніколи не могли вгамувати болю

Охолодити моє пожадливе «йди

Йди сюди, сядь біля мене і дай запустити пальці в волосся»

А натомість ми лише говорили

Гіркота горіхова була моїм словником

Щоб перекласти з твоєї нетутешньої мови

Але якось ми розумілися

Не знаю, які граматики були у тебе –

Я ставлю на хвою, вона теж коле

Вона теж болить гіркотою

Я ставлю на хвою...

А може, лишайник? Лишайника дика хіть

Заполонити усе й усюди

Покрити собою всі каменюки всі отвори й злами –

О, як це схоже на мене –

Так сліпо сліпучо наосліп засліплено

Мацати все навкруги включаючи тебе

Виїмки для очей, і вії, ключиці – усе

Укривати неначе лишайник свій субстрат

Немає тут сорому

Який же сором, коли і очей немає?

Але все ж

Ніякий я не лишайник

На жаль превеликий

Як море сарматське

На дні якого ми оце

Говорили

Тому

Мені доводилося тримати відстань

І говорити

Прикладаючи

На твої вуста

Замість своїх

Тихі жмутки слів.