я – жовток у твоєму вікні, у своєму, напевно, так само.
я тремчу на повітрі без шапки і без кольорів.
та ще вірю, що десь у торішньому листі, в насінні сезаму,
у збентеженнях, станціях, нішах, заглибинах снів,
в будяках, реп’яхах і зерні, що на землю не впало,
у надламаних стеблах, у центрах землі і кори,
є ще крихта гаряча і жовта, як літній світанок,
вірю так, як друїд у гілля, як Ясон у настання зорі
я – напевно, струна, що її натягли так безладно
на перетині рук, на перетині душ і основ.
я повірила в жовтий у січні, а ще би... та ладно.
Надто важко повірить у тиху всевишню любов.
буде холодно й терпко. Стечуть мої ранки по стінах.
я лишусь серед січня, без шапки, в спокусі спокус
Двері – он. Я готую вже інше насіння,
тільки грюкни дверима і йди, я уже не дивлюсь.
Я беру те насіння, годую безколірний січень,
Із руки, як шпака, що заснув і забув одлетіть.
Гей, птахи, і усякі потвори, і демони, й монстри, і звірі – беріть свої крихти!..
І ідіть, і ідіть, і ідіть. Десь ідіть.
