З вікна було видно сірі скелі міських будинків з крихітними отворами, аби люди-стрижі могли іноді визирнути і побачити звідти клаптик світу. Ці панельні 9-ти поверхівки були побудовані в кінці 80-х і розташовані квадратом, під прямим кутом одне до одного. Тож замість заходу сонця, неба чи зеленого скверу його мешканці були змушені зі своїх балконів спостерігати одне одного, а може просто миритися з існуванням інших. Всі звуки, що потрапляли в цей цегляний колодязь будинків - відбивалися луною від їхніх шибок, здіймалися вгору і опинялися у вічній пастці. Особливо любили шибки дитячий сміх - вони днями гралися з ним, передаючи одне одному його відлуння. Воно як цукор повільно і глухо розсипалося у повітрі. Ніхто ніколи не знав напевне - чи дійсно там у дворі є діти, чи ми чуємо голоси самих себе 30 років тому, які, разом з голосами батьків, що кличуть нас додому, навічно потонули в пастці часу.
Цісуворі брудно-сірі радянські будинки всім своїм зовнішнім виглядом продовжували говорити:життя створене для того, аби його просто пережити - а щоб було не так важко терпіти, треба при народженні зробити один великий вдих, затамувати подих на 80 років, для того, аби в кінці життя зробити один великий видих. Життя треба просто перетерпіти, як вперто терплять сірі безрадісні стіни цих 9-ти поверхівок, людей всередині себе і низку стін, що відгороджують людські гнізда одне від одного, а також зловонні стоки, що течуть вниз трубами через їхнє нутро. Ці неоковирні споруди з набагато більшим задоволенням знову стали б скелями, аби до них ластилось море. А на їхніх хребтах будували гнізда птахи, які радіють кожному вдиху, безтурбртно ширяють в небі і не створюють з цього життя проблему.
Comments