Ллє дощ. Птахи струшують вологу зі свого пір’я, ліниво витягують шиї і дивляться на небо. А там лише біла пляма. З неї ллється вже цілий вечір якась прозора рідина. Вона робить крила важкими і не дає літати. На вершечку рожевого будинку задоволено блищить сірий шифер. А на балконі у Петра Дмитровича знову пахне кавою.
З його балкону сьогодні видно більше, ніж завжди. Петро Дмитрович захоплено дивиться вниз, де несамовиті потоки міських каналізаційних річок перетворюються у водоспади і з гуркотом котять на собі купи міського непотребу.
Знизу, з-під дерев’яної мокрої лавки визирає шматок газети з портретом моделі Клаудії Шифер, блондинка у цьому незатишному місці зовсім змокла і перетворилась на шатенку, а її обличчя обліпили брудні плями. Модель не одна сумує тут. Під лавкою сидить собака Ліда з витягнутою мордою, коротким тулубом і довжелезними лапами. Ліда старанно облизує портрет моделі, її гострий нюх говорить їй, що нещодавно в нього був загорнутий бутерброд. Собака невдоволено мружиться весь час, коли їй на носа потрапляють краплини дощу.
Петро Дмитрович стоїть на балконі, спостерігає за Лідою і Клавдією і за тим, як мільйони краплин летять з неба і з розгону падають на асфальт. А внизу за ним уважно стежать липи, що сьогодні до блиску помили свої зелені шевелюри.
За синім парканом гуркочуть поїзди. В чиємусь телевізорі диктори наввипередки вигукують неприємні новини. З сусіднього балкону потягнуло димом, як завжди „Прима” Валерія Павловича. З кухні Олени Олександрівни доноситься запах смажених кабачків з часником. До неї як завжди прийшли гості і вони знову сьогодні питимуть чай з тортом до другої ночі і розмовлятимуть про внуків і політику.
А Петро Дмитрович весь сьогоднішній вечір буде один. Він буде сам і завтра рано-вранці, і вдень, і ввечері. Петро Дмитрович живе один. Йому 67. Він вечорами грає під гітару своїх бітлів, п’є каву, слухає дощ і згадує як добре було колись. Як добре було колись. В принципі і зараз непогано...
В кухонній мийці крапає вода...Крап, крап, крап. На вулиці сутеніє, дощ переростає у зливу, від Петра Дмитровича залишився лише силует, згорблена постать на балконі з гітарою в руках. Крап, крап... yesterday, він вдягнув свої старі джинси, запалив цигарку, налив у келих вина. Пальці бігають по струнах так само вправно, як і багато років тому. Нудна розмова сусідів на хвилю перервалася. Поверхом вище запанувала тиша і музика разом з дощем увірвалася у закопчені кватирки і замусолені душі. Та йому на них начхати. Їхня розмова за секунду знову потече у нове ще нудніше русло. А він в своїх джинсах співає улюблені пісні і п’є вино, і як тоді слухає дощ, і йому навіть ввижається такий знайомий і приємний аромат парфумів. Їй уже за 60, а тоді було 18. Вона звабливо усміхалась, носила довге волосся і ходила у міні-спідничці. А зараз підстрижена під хлопчака жвава бабуся, що невтомно возить своїх онуків до поліклініки, за широким одягом ховає зайві кілограми, а по п’ятницях смажить кабачки з часником і запрошує всіх друзів-пенсіонерів. До речі, і його весь час кличуть. Та ну усіх к бісу! Вони зрадили свою молодість. А він не зрадив! Він живе в ній і не збирається її міняти на ситні вечері і нудні розмови! Він не збирається заводити черево, бігати з онуками до поліклініки і саджати картоплю на дачі. Він вже багато років не дивиться на себе в дзеркало. Всі постаріли, здрібніли, стали невільними, лише він вічно молодий, він вічно вільний. Він все той же невгамовний хлопчак з гітарою і в дірявих джинсах, закоханий і щасливий, що чекає з поцупленими хризантемами біля кафетерію „Маяк” свою усміхнену дівчину у міні-спідниці.
...Він вже багато-багато років щиро розмовляє лише з гітарою і з дощем. Така плата за свободу і молодість...
Чернігів - місто спокою. Коли живеш повільним життям, тебе не турбують злети і падіння. Амбіції і прагнення перемог пролітають повз тебе, як кулі і далі знову в твоєму помешканні запановує таємнича тиша. Розмовляючи домашнім стаціонарним телефоном з рідними, ти відчуваєш якийсь щільний зв'язок зі світом, так ніби він прив'язаний до тебе і твого помешкання дротами, і ніколи нікуди не дінеться. Хоч у твоєму житті немає каркаломних подій, ти рухаєшся поволі, за годинниковою стрілкою, проте відчуваєш, наскільки твердо ти стоїш на ногах.
Зимовий день. Ти нікуди не поспішаєш. Ловиш обличчям промені сором'язливого сонця і ні про що не думаєш. Хіба що по хліб сходити. Хоча можна й прогулятися порожніми слизькими вулицями. У цьому неспокійному світі ледве не кожен шукає гармонію і рівновагу. А секрет простий. І він у тебе в кишені. Секрет у тому, аби мовчки ловити на своєму обличчі сонячні промені, слухати завивання зимового вітру у гілках кленів, бути задоволеним собою і цим днем, знати, що і це сонце, і вітер, і вигадлива гірлянда у чиємусь вікні і тужлива фортепіанна мелодія, що кружляє над містом - все це ніколи не повториться. А ти сам в першу чергу створений не для когось іншого, а тільки для самого себе і все у цьому світі існує для себе. І дерево, і пес і квітка на холодному підвіконні. І це така омана, думати що хтось тобі щось винен. Омана думати, що досягнувши видимого успіху у житті, ти станеш більш щасливим. І що дорогий чай з порцелянової чашки принесе більше радості ніж звичайнісінький з паперового стакану випитий десь у парку. У цьому житті все вимірюється легкими теплими усмішками. Це валюта, яку можна накопичити, якою можна обмінюватися. Якщо в тебе її достатньо, то ти світишся зсередини і тобі не страшні сірі зимові дні, морози, ти не вважаєш нудним, тихий, ледь чутний плин часу застиглого, як доісторичний метелик у бурштині Чернігова.Ти бачиш трохи більше, ніж інші, ти бачиш саму суть речей і вона однакова для усіх у всьому світі.
***
З вікна було видно сірі скелі міських будинків з крихітними отворами, аби люди-стрижі могли іноді визирнути і побачити звідти клаптик світу. Ці панельні дев’яти поверхівки були побудовані в кінці 80-х і розташовані квадратом, під прямим кутом одне до одного. Тож замість заходу сонця, неба чи зеленого скверу його мешканці були змушені зі своїх балконів спостерігати одне одного, а може просто миритися з існуванням інших. Всі звуки, що потрапляли в цей цегляний колодязь будинків - відбивалися луною від їхніх шибок, здіймалися вгору і опинялися у вічній пастці. Особливо любили шибки дитячий сміх - вони днями гралися з ним, передаючи одне одному його відлуння. Воно як цукор повільно і глухо розсипалося у повітрі. Ніхто ніколи не знав напевне - чи дійсно там у дворі є діти, чи ми чуємо голоси самих себе 30 років тому, які, разом з голосами батьків, що кличуть нас додому, навічно потонули в пастці часу.
Ці суворі брудно-сірі радянські будинки всім своїм зовнішнім виглядом продовжували говорити:життя створене для того, аби його просто пережити - а щоб було не так важко терпіти, треба при народженні зробити один великий вдих, затамувати подих на 80 років, для того, аби в кінці життя зробити один великий видих. Життя треба просто перетерпіти, як вперто терплять сірі безрадісні стіни цих дев’ятиповерхівок, людей всередині себе і низку стін, що відгороджують людські гнізда одне від одного, а також зловонні стоки, що течуть вниз трубами через їхнє нутро. Ці неоковирні споруди з набагато більшим задоволенням знову стали б скелями, аби до них ластилось море. А на їхніх хребтах будували гнізда птахи, які радіють кожному вдиху, безтурбртно ширяють в небі і не створюють з цього життя проблему.
***
Вітер грає оркестром піску, бетону і асфальту, мокрих пухнастих гілок і холодних хвиль штучного моря. Вони розбиваються об бетон, але їм цього мало. Вони мчать назад, до середини водоймища, беруть розгін, досягають набережної і з плюскотом знову розлітаються на мільйон водяних бризок. Хвилі люблять розбиватися. Але потайки мріють про день, коли вони сточать ту бетонну бридку перешкоду. І тоді – свобода! А поки вони гіпнотизують мене, як очі цигана, манять у свої крижані води. Десь поряд гавкає пес. Вітер не знає, яким інструментом його зробити. Йому б зі скрипками розібратися, що скиглять, голосами чайок, як тисячі закипаючих чайників. Сонячні промені хаотично подорожують в повітрі, разом з оркестром звуків. Гілки верби, вкриті весняним світло-зеленим пушком плавно вигинаються у такт вітру, як екзотичні водорості на дні океану. В їхній скромний шелест включаються масивні гілки дубів, не такі гнучкі, але набагато потужніші інструменти, вони на мить зупиняються, прислухаються до чогось невидимого і з шипінням продовжують свій танець . І вітер знову має повний оркестр з музикантів, що грають як хочуть і почувається у центрі подій.
***
Стоїть страшна спека, здається навіть час закляк на місці, тільки дзижчить комашня і шугають стрижі. Хвостаті білки в парку стрибають під самісінькі хмари, аби трохи охолонути і повертаються. Ніжна руда шерсть світиться на тлі яскраво-блакитного неба.
Білки – ті, хто живуть між небом і землею. І можуть вони значно більше, ніж ми. Наприклад, кидати тіні на верхівки дубів, здіймати вітер, або викликати сонце. Змушувати жолуді градом ударятися об покручені гілки, десять хвилин рикошетити, а потім падати прямісінько в шерсть кудлатого пса, що нишпорить у траві.
Люди ліниво плентаються парком, обираючи тінисті місцини, витирають піт з облич. Мало кому спадає на думку підняти голову вгору, де ж їм знати, що прямо над ними в цю мить рудими нитками хвостаті білки прядуть канву їхніх доль. Хитрі китиці мерехтять у повітрі, приземляються на сосну, потім на липу, а з липи на акацію. Тихий шурхіт пухкого листя, рудий хвіст робить помах - і враз - здіймається вітер. Він хвилею прокочується згори вниз, надуває брижі на поверхні озера, збиває картуз з голови сивого пенсіонера і, засоромившись, ховається у траву. Згори-вниз, дзвіночками прокочується сміх, зухвало горять очі-бусинки, роблять показовий акробатичний стрибок над доріжкою, пірнають високо-високо і вмить, опиняються на іншому кінці парку. Й, дивовижна річ – при безхмарному небі згори починають падати прозорі краплини дощу.
Дерева охороняють таємниці білок. Вірніше сказати, вони – спільники. Білки з деревами все життя танцюють чудернацький танок, в який закручують вітер і сонячні промені. Тут вони правлять свій бал і посеред білого дня, творять дива. А те, що відбувається у розпеченому центрі мегаполісу їх анітрохи не цікавить.
Білки спускаються на землю, аби поїсти з рук перехожих, а потім передають їхні прохання янголам, застрибуючи на хмари. Чекають на першу вечірню зірку, аби сховати її у дуплі старого розлогого дуба і цілу ніч насолоджуватися казковим сяйвом на темних шелестливих верхівках. А зранку знехотя віддати її назад на небо і знову ставати до роботи. Влаштовувати невипадкові зустрічі, гойдати гілки дерев, здіймати вітер, викликати дощ, спеку, сніг, дражнити кудлатих псів і оберігати тисячолітні таємниці Всесвіту.
Commentaires