Рано-вранці у росі
Я признавсь своїй козі:
- Дорога моя козо,
Я одчув, що Пікасо
У моїй душі живе,
Треба пробувать нове.
Ось настала слушна мить:
Хочу твій портрет створить.
Вуха, роги, погляд твій...
Ти не смикайся, а стій.
Від кілочка одіп’яв –
В кадрі щоб не заважав...
А з козиці в той же час
Наче став якийсь пегас.
Он уже кудись тіка –
Усмалила драпака.
Як і більшість свійських кіз,
Спершу влізла в верболіз.
Тільки я примірив зір,
Як козище – клятий звір –
Вже було у рогозі.
Так і вір ото козі.
Ну хай буде вже рогіз.
Це пейзажний імпровіз.
Тільки витяг акварель...
Ділась де моя модель?
Вже її і слід пропав,
Знов десь зникла поміж трав.
Ту козу з-за споришів
І порічкових кущів,
Буряків і бур’янів
я не бачив і згубив...
- Постривай, кому кажу!
А то мамі розкажу!
Я ж натхненний Аполлон!..
А коза тим часом он
сіла у пустий вагон,
перетнула в нім кордон,
там заскочила в літак
і мені гука: good luck!
На Гаваї, тільки так!
Ляжу одпочить в гамак...
Надоїв мені рогіз!
Кращого життя для кіз!
- Ти ж худоба, ти коза!
Повернись мені назад!
- Ну оце вже точно ні,
Надоїло все мені,
Все вам молоко давай...
Утомилась я і край!
Цілі дні у рогозі...
У відпустку час козі.
І коза вже в вишині
Копитом маха мені.
На Гаваях – тільки ж так!
Вийшла і лягла в гамак.
Як я міг лишить козу?
Витер я тоді сльозу...
Що ж робити? Сто чортів!
Я за нею полетів...
Пальми, море і коктейль...
Там лежить моя модель –
Зі зручного гамака
Вже нікуди не тіка.
- Кращий буде тут пейзаж,
Ти мені зроби масаж!
А тоді бери берет
Й можеш малювать патрет!
