Це - уривки з твору для дітей "Шімлік і Мулік у Дятелонії", співавтором якого є Аня Совінська. Їй 11 років. Вона українка, але живе в Чехії. Пан Шімлік і пан Мулік - її викладачі природи й інформатики. Ну а чи правда все інше, вирішуйте самі. Я думаю, що так.
Розділ 3. На старій дачі
Отже, вибору не було. Ключі треба рятувати.
Всі класи початкової школи ловили дятла цілісінький день замість уроків. З ними, звичайно, були Шімлік і Мулік, сачок для риби і три сачки для метеликів. Однак це не допомогло: капосний птах кудись утік. Тоді його оголосили в розшук: розклеїли оголошення по всіх довколишніх вулицях і парках.
ТЕРМІНОВО!!! ШУКАЄМО ДЯТЛА З КЛЮЧАМИ! ДОПОМОЖІТЬ ЗНАЙТИ!
ХТО ТАКОГО БАЧИВ, ПОДЗВОНІТЬ ЗА НОМЕРОМ:
+ 420 333 33 33
А ще таке саме оголошення передали по радіо Оломоуцького краю.
Без ключів у школі настав якийсь жах. Ніхто нікуди не міг зайти, всі навчальні матеріали були безнадійно замкнені, а вчителі тинялися на перервах без діла і лазили по канатах у спортзалі. Багато з них падало, як гнилі грушки, і сиділо в шкільної медсестри по п’ять чоловік.
Коли це раптом телефон у Шімліка таки задзвонив.
- Ало! – обізвався він. – Ви на тему дятла?
- Саме так, – долинув хриплуватий голос. – Я ось гуляв з онуком, коли це бачу – дятел летить, а у дзьобі ключі несе. Подумав, що вас це зацікавить...
- Авжеж зацікавить! Розповідайте хутчіш!
Дід із онуком стали переслідувати дивного дятла... Так вони дісталися якоїсь дуже старої дачі. Там дятел залетів у ще старезніший будинок, а в будинку – у вже геть старющий холодильник, просто суперстар серед холодильників. Коли дідусь із хлопчиком відкрили білі дверцята, ніякого дятла там вже не було.
Шімлік і Мулік вирішили йти на пошуки. Подорож мала бути небезпечна, та все ж вони боялися, що самі не впораються. Тому взяли з собою десятьох дітей із п’ятого Б. А звідки ж ще? Адже там все почалося.
Кого взяли у подорож:
· Аню, бо вона першою заговорила про дятлів, а ще вона маленька, вертка і може залазити в дупла,
· Шімона й Павлінку, бо дятли погризли їм парту,
· Елішку, бо вона висока,
· Гонзу, бо він розумний,
· Терезку Куркову,
· Станду, бо він гарно знає мови,
· Зузанку, бо в неї завжди повно нових ідей,
· Мартіна, бо він залюбки все рахує й перераховує,
· і Міхала, бо він сильний і високий.
Інші учні, звісно, теж мали різні чесноти, тільки дятли їх не так сильно цікавили. А цих цікавили. А ще – вони страшенно сварилися між собою.
Діти стали парами й подалися у шкільний автобус. На gps уже світився напис «село Кокори». Їхали з ними всіма також дідусь і хлопчик, щоб показати оту старезну дачу з холодильником.
Нарешті автобус закотився у село.
- Сюди! – мовив дідусь, вказуючи на поворот, і автобус помаленьку завернув на якусь вуличку.
На паркані кривуляками писалося: «вулиця Дупляста».
У самому кінці вулички притулився будинок. Його де-не-де вкривала облуплена штукатурка, а навколо росли бур’яни та покорчені дерева з дуплами. Двері теліпалися на петлях, наче от-от відірвуться. Шімлік штовхнув їх і... Двері гучно скрипнули й повалилися на підлогу. Діти пройшли по них усередину.
- Ну, ось холодильник, – сказав дідусь. – Сьогодні в нас із онуком ще багато справ, тому ми з вами лишитися не можемо. Так що вам успіхів, а ми пішли собі...
Діти з Шімліком та Муліком лишилися самі. Хоч-не-хоч, а вони мусили лізти в холодильник.
Домовилися, що першим піде Шімлік, тоді діти, а в кінці Мулік, щоб ніхто не загубився по дорозі. Шімлік заліз у холодильник і причинив за собою дверцята. А коли діти їх відкрили – ніякого Шімліка там вже не було. І де він подівся? Мулік почухав потилицю.
- Не хвилюйтеся, він же не кричав і не верещав, – промовила Зузанка. – Якби щось таке сталося, то пан Шімлік би... той... Я, наприклад, анітрохи не боюся.
Вона залізла в холодильник і так само зникла.
Третім пішов Міхал. Далі Аня, Мартін, ну і всі решта.
Мулік тяжко зітхнув. Литки в нього трішки трусилися від думки про те, що треба лізти в цю маленьку іржаву коробку. Він ще по таких місцях не лазив... Всередині не було жодних поличок, тому, трішки зігнувшись, учитель помістився в холодильнику.
Щойно він причинив двері, як перед ним висвітився напис:
Вітаємо, друже! Прийшов час промовити заклинання –
Чи було, чи не було – ви потрапите в дупло!
В чарівний пташиний край у мандрівку вирушай!
Напис швидко зник. Як же там було? Мулік міг запам’ятати скільки треба цифр, а от з віршами мав проблеми... Ще з першого класу. Учитель насупився й пробурмотів:
Чи було тут кенгуру, вам дорога у нору!
Треба нам ключі шукать, у мандрівку вирушать.
Наче гарно придумав? Ох я молодець!
Розділ 4. Викопування вчителя інформатики
Діти один по одному опинилися в якомусь цілком новому місці. Не було воно схоже ані на село, ані на місто, ніде не було ні дачі, ні автобуса, самі тільки кротячі нори та покорчені дерева з дуплами. Поміж дерев вела якась доріжка, здається, викладена кахлями, як у ванні. Тільки була вона сташенно брудна – всенька в землі. Тому перші кахлі ще було якось видно, а наступні вже губилися в грязюці й пожухлій траві. Поки діти роззиралися, з однієї нори справді вистромив носа кріт і перебіг через доріжку, тоді знову закопався. Земля при цьому летіла на всі боки й падала на кахлі.
- Дивина якась, – звела брови Зузанка. – Якби ж то тут хоч що-небудь написано було... Хоч якась підказка...
- Є! – раптом вигукнув Шімон.
Він позазирав у дупла, і з одного з них справді витяг якийсь згорток. Як ото в грі у геокешінг, чули таку? В інтернеті пишуть приблизне місце, де треба шукати різні коробочки. Ви приходите на вказане місце й шукаєте. Шімон частенько в цю гру грав, тому й навчився нишпорити в дуплах.
Всі зібралися навколо Шімона колом. Стало так тихо, що й муху було б чуть, якби вона летіла. Шімон розгорнув сувій і почав читати:
Шановні гості! Перед вами – дорога... Далека дорога. Вона дуже брудна. Ви її не побачите, поки не почистите. Так що беріться за швабри – вони в сусідньому дуплі – і будьте ласкаві дорогу помити! Вона приведе вас до наступної підказки.
Хлопці з дівчатами перезирнулися.
- Знову ці дупла! – зітхнув Шімлік. – Піду гляну.
І справді, сусіднє дупло було глибочезним, на весь стовбур, а всередині стояли швабри на всіх та ще й відро з водою. Шімлік посадив туди Аню, і вона викинула з дупла цілий пучок швабр та ще й подала відро з водою. Над відром здіймалася мильна піна.
- А де ж це Мулік? Не буде нам допомагати? Хитрун знайшовся! – сказав учитель природи, ставлячи відро на землю. Він саме витягував Аню з дупла. – Певно, побіг уже кудись немитою стежкою... Хоча як побіг? Куди побіг?
Ми вже казали, що було тихо. Діти замовкли, приголомшені всім, що тут відбувалось. По-перше, вони перемістилися в іншу країну. По-друге, хтось невідомий підготував для них і згорток, і швабри, і при цьому ще й вказував, що робити.
- Угугу... – долинуло раптом у цій тиші. – Уу... ііі...
- Це не... не з-під землі випадково? – спитала непевним голосом Елішка й попрямувала на звук. Потім вона присіла й приклала вухо до кротячої нори.
«Ее ааа, ууу ііііі! Ааа уууу ееее!!» – долинало звідти.
- Напевно, там наш учитель, – твердо сказала вона. – Він каже: «Це я, Мулік! Рятуйте!»
- Точно, це в його стилі, – спохопився пан Шімлік. – Але як же... Що ж ми...
Як же врятувати бідного вчителя інформатики? Оце так питаннячко!!!
Проте Зузанка не здавалась.
- Слухайте, у нас же є швабри... А ще три сачки. Розумієте, до чого це я? Семеро з нас і ви, пане Шімліку, будете накопувати землю швабрами. А троє можуть відгрібати її сачками.
Працювати не хотілося, та дітись ніде. Як же вони без Муліка? Зрештою, без комп’ютерів у цьому світі не проживеш. А отже, і без вчителя інформатики.
Нарешті на голову Мулікові потроху посипалася земля. Він помітив дірку, через яку пробивалося сонячне світло. Нагорі йому махали Шімлік та діти.
- Ой, дякую! – гукнув він. – Поможіть мені ще вилізти!
Тут уже ідея виникла в Гонзи. Він умів робити аж три морських вузли, тому запропонував зв’язати всі швабри між собою. Діти познімали шнурки та зв’язали швабри, а потім усе це помаленьку спустили в яму. Мулік схопився за останню швабру. Тягли його всі разом, як ту ріпку, й нарешті витягли. Фух!
- Як же ти опинився під землею? – не розумів Шімлік.
- Сам не знаю... Сказав це заклинання, коли це все як закрутилося, а потім бац! – і темрява.
- А що ж ти сказав?
- Ну, щось там про дятлів... Чи про кенгуру... І про нору... Чи щось таке...
- Ага, нора, значить... Все ясно... – відповів Шімлік. – Треба було казати «дупло», а не «нора». От тебе й викинуло в кротову нору.
- Так, не сварися, я й так достатньо натерпівся, – зупинив його Мулік.
Ну що ж... Муліка витягли, вже добре. Це якось додало хлопцям і дівчатам сил.
- А тепер – за відра і... – кивнув Шімлік, втираючи піт з чола. – Бо поки не вимиємо кляту стежку, так і не зрозуміємо, що й до чого. Так що швиденько, діти... Раз-два – і все!
Ага, раз-два... Це ж ту швабру бери, у відро стромляй, потім нею по кахлях вози... Хоча... це ж легше, ніж тою шваброю накопувати землю? Безперечно!
Терезка з Зузанкою підійшли до відра першими. Вони вмочили туди швабри, і мильна піна сколихнулася, здіймаючи вгору десятки мильних бульбашок. Дівчата поставили швабри на кахлі і фіііііть – ковзнули по них, наче на ковзанах по льоду. Терезка трохи розігналася й поставила ноги на швабру. Та провезла її по стежечці, залишаючи чистий блискучий слід. Те саме зробила й Зузанка, а потім приєдналися всі діти з 5-го Б. Навіть Шімлік з Муліком радісно ковзали на швабрах, як школярі. Оце б їх пані Черпачкова з їдальні побачила! Навколо літали й мінилися кольорами мильні бульбашки.
Робота виявилась такою веселою, що вони й не зчулися, як стежка раптом урвалась. Вона закінчувалася чимось схожим на трамплін. Перед ним стояло табло, як ото буває на вокзалі, з різними написами. Що ж там писали?
Було там багато дивовижних назв. Наприклад:
Сорокія
Гракія і Сойковина
Повзикленд
Дятелонія
Снігурівка
Зозулинець
Соваччина
Серпокрильний острів
Горобконг
Жайвірія
Цвірінь-Нова Дроздея
Північна Чаплея, Південна Чаплея
Півострів Ку-ку
Цікаво, чи чула такі країни пані Морський Вовк? Так називали в 5-му Б вчительку географії. Вона, звісно, знала багато, та от про такі країни на уроках не казала ані слова.
- Що будемо робити? – спитав Міхал. – Далі дороги немає, якісь колючки самі. Та дерева з цими... дуплами.
- Ага, а далі урвище, – скривилася Аня, заглядаючи за кущі. – Ми прийшли до кінця.
- Або до початку! – підняв палець Гонза. – Сказано ж було, що тут буде наступна підказка. Підказка... Це може бути якась загадка. Яка країна нам треба?
- Ну, оскільки вкрав у нас ключа дятел, то... – почала Зузанка.
- Дятелонія, само собою, – закінчила Елішка.
- Ну, не знаю, як ви, – озвався раптом Мулік, – але мені тут все ясно, як день. Он же кнопочки біля цих назв. Треба вибрати, куди ми прямуємо, а тоді кнопку натиснув – і все!
- Що – все? Нам каюк? – перепитав Шімлік.
- Та сам ти каюк. Коли «ентер» натискаєш, зазвичай каюк не стається, а просто... – і Мулік підніс пальця до кнопки.
- Я б на твоєму місці не ризи...
Та було пізно. Учитель інформатики вже з усієї сили вдавив у табло кнопочку навпроти назви «Дятелонія». В ту ж мить трамплін вистрелив і викинув усіх дітей разом з учителями вгору. Вони пролетіли над табло й попадали прямісінько в найбільше дупло, що було у тій дивній місцевості. Одразу ж їх усіх понесло по якомусь тунелю, що нагадував стовбур дерева. Несло й несло із шаленою швидкістю, поки не виплюнуло всіх по черзі з якогось іншого дупла. Діти попадали на м’якеньку травичку. Останніми виплюнулися Шімлік і Мулік. Потираючи коліно, Мулік прочитав перекособочену табличку, що висіла на гілці:
- Країна Дятелонія... Я ж казав! От ми й там, де треба. І жодних проблем!
