І яблуні чешуть коси,
Шепочуть, немов причинні,
Шурхочуть, зітхають: досить.
Досить мене хотіти,
Досить мене шукати.
Дряпаю їхні віти,
Сама і котом, і катом.
А кіт приліпивсь, як латка,
На самім краєчку ночі.
Село вже лежить на лопатках,
Заплющивши міцно очі.
Я йду, і хрускоче іній,
З вишнею грушею глодом.
Лягаю в саду на спині,
сама укриваюсь льодом.
Паморозь кошлає душу –
останню гарячу крапку.
Я з місця цього не зрушу,
Я втрапила – бач – у пастку.
над нашим селом принишклим
зійшов Оріон і глянув.
Моє он порожнє ліжко.
і гілки шумлять вільшано.
Я тут, на торішнім листі,
Зі мною і глід, і груша.
Скорина і зорі чисті,
І тихі світи байдужі.
Я, мабуть, вже іній. Іній.
Як сіль, вистигаю й тану.
У хаосі ламаних ліній
Кришуся, немов порцеляна.
Я, мабуть, вже стала ніччю.
Селом. Чи одною з яблунь.
Зникай, бо уже не кличу.
А просто. Отут. Розтану.
Comments