Це уривок із твору для дітей "Оля й летюча квасоля"
Чотири рівні захисту
1) Викрутасівка 2) Добрива та водометні установки 3) Теплі теплиці й холодні холодниці 4) Часник москаль, Дика Цибуля та Шалена Гречка План поки що виглядав приблизно ось так. Це те, що нашкрябала Оля у своєму блокнотику. Такими, казав Заєць, були чотири рівні захисту секретної лабораторії професора Котигорошка. - Перший рівень я вже пройшла, – прикидала Оля. - Еге ж, бачив я, як ти бігла зі швидкістю світла, – хихикнув Заєць. - Є дорівнює емце квадрат! – загорлав на те Бузиновий Дядько. - Що-що? Ми такого ще не вчили... - Та то фізика, – докинув Заєць, – в десятому класі вивчають. Там про світло. Ну, слухай, дорогенька, водомети, кажуть, пройти можна, якщо бути уважним і обережним. - Шановні пасажири!! Будьте уважні та обережні!! – озвався знову Бузиновий дядько. - Гм... – скривилася Оля. – А ви б не могли не перебивати? Чи говорити до речі? - До речі, скоро настануть такі холоднечі, що не злізеш і з печі! – одповів на те чоловічок. - Так не піде, – похитав головою Заєць. – Треба щось таке сказати, щоб... щоб він знову пішов співати чи то вірші складати... Знаєш якусь поезію? Оля почухала потилицю. І почала: Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть, Співають, ідучи, дівчата... Дивакові тільки того й треба було. - В лабораторію ідуть! – продовжив він. А там чимало колб усяких, І різних приладів там тьма, Там навіть можна заблукати, Є вхід, а виходу нема! - Щось не дуже радісно це все починається, – насупилася Оля. Бузиновий Дядько складав поезію далі – про мікроскопи та зразки в горщиках, якісь таємні експерименти, про садки та городи, гарбузи і капусту, тролейбуси й потяги – словом, на городі бузина, а в Києві дядько! - Другий і півтретього рівня я вже проходив самотужки, – пояснював далі Заєць, – з моїм талантон бігати це можливо, а от далі... Я й не знаю, чи до четвертого хтось колись доходив... - А що, багато охочих потрапити в лабораторію? - Та бувають час від часу... Тільки от ніхто після четвертого рівня вже не міг на волю вибратися, про тих сміливців нічого не відомо. Як корова язиком злизала. Особливо небезпечною є Шалена Гречка. Не смійся – не смійся! - Уф, я собі уявляю... А далі ж що? - Далі – вхід у секретну лабораторію. Тут уже мої знання уриваються... Дівчинка зібрала рюкзак, а потім вони з Зайцем вирушили стежинкою у призахідному сонці, щоб змінити дислокацію. Дехто стрибав, а дехто йшов прямісінько до Лінії першого рівня. Отак вони собі йшли, поки не вигулькнули з лісу на галявину. Чи навіть лужок. Той збігав униз по пагорбу й упирався в старий парканчик. На парканчику кривуляцькими літерами білою фарбою писалося:
СКЛАД ДОБРИВ Люди, схожі на космонавтів у скафандрах, підходити до розхлябаної хвірточки, щось проказували у перекособочену скриньку для листів і зникали за парканом.
Приготування
Оля була від природи дівчинкою наполегливою і навіть впертою: коли щось треба було зробити, то вона вже робила. Як тільки дідусь показав їй, що робити з дошками і цвяхами, вона взялася за свою першу годівничку. Що то була за робота! Цвяхи покручені й зіпсовані, тирса у волоссі... Але Оля не заспокоїлася, поки не поставила перед собою годівничку – перекособочену трохи, може, і геть криву, але справжню. Погодьтеся, наполегливість – корисна риса. Як не крути, а щоб зробити годівничку, написати книжку, навчитися їздити на лижах чи там на машині, іноді треба спробувати разів сто. Чи тисячу.
Чи мільйон.
От і тепер Оля не збиралася відступати.
- Вони говорять якийсь пароль... – прошепотіла вона Зайцеві. – Умовлене слово.
- Так... Бурмочуть щось там, – примружив той свої великі жовті очі.
- Напевне, це твоя справа.
- Яка моя?! – спохопився звір.
- Слухати! – зашепотіла Оля. – Он які вуха в тебе, не те що мої. Треба підслухати, що вони кажуть у ту скриньку.
- О, це ти правильно кажеш! Куди там твоїм вареничкам до моїх прекрасних величезних антен! Я миттю! – зрадів Заєць. – Чекай тут!
Перш ніж Оля встигла щось вимовити, він уже мчав косогором у високій траві униз. А сонце тим часом налилося густо-пурпуровим кольором, наче стиглий помідор, і почало таким же кольором наповнювати все навколо...
... Дівчинка мовчки спостерігала, зачаївшися за старим дубом із жолудями завбільшки з яблуко. «От би свині зраділи! – думалися Олі якісь недоречні думки. – Чи є тут дикі свині? Хоча, напевне, тут є все...»
Заєць повернувся за добрих півгодини. Вуса його смикалися від нетерплячки. Та й в Олі, напевне, було б те саме, якби в неї були вуса.
- Ну що? – спитала вона.
- Баба сіяла горох і сказала діду «ох»! – випалив одним духом Заєць.
- Що-що? Яка баба? Який горох?
- Це пароль, кажу тобі! – запевнив Зайцюган. – Чув це на власні вуха! А мої вуха ніколи не брешуть!
- Дивний пароль.
- Що будемо робити? Можемо вже заходити?
- Почекай... бачиш, вони всі там так дивно одягнені... Нам би такий білий костюмчик...
- Ну це вже вибач, – відказав швиденько Заєць. – Такого в мене в запасі немає, і жодного з цих космонавтів-городників я не збираюся того...
- Що того?
- Ну стукнути й забрати костюм. Такого не проси.
- Навіщо когось стукати? Думаю, ми приберемося за якихось науковців. А сонце вже сіло майже, в сутінках вони не розберуть, хто ми й звідки..
Сонце і справді сховалося за обрій, ніби той помідор хтось зірвав. Тоненько загули в повітрі перші комарі.
Оля гарячково думала, роззираючись довкола. Погляд упав на кучерявий м’якенький мох, що ріс при коренях старого дуба. Вона добула з рюкзака пластир, маленьке люстерко (бо яка ж дівчинка ходить без люстерка, хай і така вперта, як оце Оля з третього-А) і взялася клеїти собі зелену бороду й вуса. Сяк-так вийшло. Волосся вона дбайливо заховала під шапку, вивернувши навиворіт. Куртку теж вивернула – старий шпигунський прийом... Тепер довелося таку ж борідку наклеїти Зайцеві, на вуса він не погодився. Оля відщібнула капюшон від куртки й напнула його на голову зайцеві, щоб вух не було видно. Від того Зайцева голова скругліла, і він був явно не в захваті, та що поробиш... План є план.
- Стривай, ще чогось бракує... - і Оля знову роззирнулася довкола. – О!
Вона підібрала з землі два велетенські жолуді, складаним ножиком розрізала на половини й вичистила. У кожній такій лусочці зробила по дірцій нанизала ці окуляри на власні шнурки кедів. Так-так, це мали бути саме окуляри. Їх дівчинка прив’язала собі й Зайцеві до очей. В руки для переконливості нарвали потроху бур’яну. І отак вони удвох, сповнені рішучості та з жолудями на очах, рушили в напрямку хвіртки.
За хвірткою
Дивна парочка наближалася до розхитаного паркана.
Хвіртка ледве хилиталася на петлях, та Оля вже знала, що тут не можна вірити очевидним речам. Іноді речі не такі, якими здаються.
На хвіртці висіла погнута зелена поштова скринька. Раптово вона писнула, тріснула, розчинилася, і зсередини вигулькнула голова, майже така, як у того лаборанта з Викрутасівки.
- Пароль! – прохрипіла голова.
- Баба сіяла горох і сказала діду «ох»! – відчеканила строго Оля.
Голова замислилась.
- Чого без форми? – спитала нарешті вона.
Заєць не розгубився:
- А це що? Це форма для польових досліджень! Ніколи не бачив чи що?
Голова знову замислилася. Тоді пошкребла щетину і спитала:
- А з очима що?
- А що з очима? – пробасила Оля.
- Напухли? – спитала істота.
- Сам ти напух, капустяна голова! – вигукнув тут Заєць. – Це суперсекретні дослідницькі окуляри для... для...
- Для досліджень суперсекретного бур’яну, який може заполонити світ! – закінчила Оля. – Відчиняйте, несемо цінні зразки! Без добрив їм каюк.
Голова нарешті сховалася і хвіртка пронизливо заскрипіла, відхиляючися вбік. Ледве не відпала.
Ось так Заєць і Оля увійшли у Відділ добрив...
То був справжній мурашник. Навколо сновигали якісь люди у костюмах: вони переносили туди-сюди якісь скляні трубочки та банки, перевозили невеличкі тачки й носили якісь кошики та ящики. На перший погляд тут кипіла робота. На другий, ці дивні люди ворушилися вже ледве-ледве, частенько позіхали, терли очі. А один з космонавтів навіть зупинився посеред дороги, закуняв і клюнув носом прямо у свою тачечку з добривами, які пахли звичайними кізяками.
Два зеленобороді дослідники перезирнулися. Вони думали, що від такого падіння носом у кізячки цей чоловік проснеться, але ні. Він похропував, спершися головою на тачку.
- Мабуть, звик уже, – шепнула Оля.
А тоді вони удвох обережненько відсунули сонного працівника і посадили під паркан. Той заворушився і забурмотів щось: «баба сіяла горох. Баба-ба-ба-ба... го-го-горо....» Оля замугикала: люлі-люлі, налетіли гулі... Від того працівник схилив голову набік і засопів, уже нічого не бурмочучи. А двоє дослідників з зеленими борідками й окулярами покотили тачечку кудись углиб двору.
Куди може привести тачка
Мохобороді дослідники рухалися спочатку хаотично, намагаючись загубитися серед інших. Та раптом Заєць угледів щось у сутінках і поторсав Олю за лікоть. Та обернулася – й побачила крізь дірки в жолудях табличку:
Смітник
Відділ нових насаджень
Добрива-бобрива
Злі добрива
Добрі добрива
- І чим це нам допоможе? – сказала Оля.
- Якщо тут є вказівники, ми знайдемо і для себе щось корисне. Придивляйся...
І справді, через деякий час вони таки запримітили табличку зі знайомими назвами:
склади добрив
водомети телиці
- Мабуть, водомети й теплиці – це воно, – шепнув Заєць у вечірній тиші. - Еге ж, - відповіла дівчинка, ляснула себе по руці, щоб відігнати набридливого комара, і рішуче покотила тачку в напрямку стрілочки. Ось уже перед ними виднілися якісь копиці, куди сходилися чимало сонних працівників, а за копицями стирчало щось іще вище – мабуть, оті водомети. «Склади добрив», - нарешті сповістила табличка. Перед якимось сараєм були копички різних речовин, підписаних і непідписаних. Деякі з них мінилися барвами, наче полярне сяйво, блискотіли чи раз-по-раз спалахували, деякі нічого не робили. Коло копиць вишиковувалися людці з тачками. Оля з Зайцем уже думали обійти всю ту чудасію й почали було огинати сарай, як тут хтось пронизливо засурмив. - Кінець горододня! – загорлав хтось. – Всі на перевірку – шикуйсь!!!! Оля закрокувала швидше, та тут як тут перед нею виросла постать із сурмою в руках: - А ви куди зібралися? Ану на перевірку!!! Робити нічого – довелося вернутися і стати в шеренгу з іншими. Кожен тримав по маленькій тачці. Дошкуляли комарі... Постать із сурмою виступила наперед, увімкнула ліхтарик, прокашлялася й почала: - Перший!! Чоловічок із шеренги зробив крок вперед. Він поставив свою тачечку і заходився щось у ній лопатою перемішувати. Те щось мінилося різними барвами, як ото бензин у калюжі. - Досить! Давай уже зразок!! – прикрикнув наглядач. Чоловічок злякано зіщулився, тоді взяв із ящика один хирлявий помідор, що ріс у пластянці, і кинув у неї трохи добрива. Перші секунди не відбувалося нічого. Та раптом помідор вистрелив угору, ще гірше, ніж та квасолина. Він увігнався в нічне небо... Людці заплескали. Помідор ріс і ріс, та через якусь хвилину стебло стало таким тоненьким, що помідор похилився на землю й одразу ж зав’яв. Наглядач записував щось у блокнотик, а чоловічок чухав потилицю й бідкався. - Другий!! – гукнув сурмач. - Тут я! Голосочок у другого був писклявий, як у миші. Він і сам був тоненький і маленький, але завзятий. Чоловічок ухопив помідор, взяв на лопатку добрива із своєї тачки і поклав на землю. Нещасного помідора почало розпирати на всі боки. Спершу пластянка тріснула, потім по всьому майданчику розповзлося помідорне коріння. Помідор став наче баобаб. Товстенний стовбур був, хоч рубай його, та згодом і це диво зав’яло. - Недовговічний, – шкріб олівцем наглядач. – Наступний! І ось так кожен у шерензі демонстрував своє добриво і його вплив на нещасненьку розсаду. Та в усіх були якісь вади – то листя росло тільки в один бік, то взагалі все росло не в ту сторону, то мінилося кольорами, а хто ж таке захоче їсти? В одного помідор став наче зебра. А це вже, погодьтеся, і не помідор ніякий. Хто таке купить? В одного все ніби добре було, рослина навіть зацвіла... та от плоди вродили сині. - А ви що розвинули за сьогодні? – гаркнув наглядач до зеленобородих. - Ми е-е-е.... ось воно, – Оля намагалася виглядати впевнено, вказуючи на тачку зі звичайним гноєм. - Зразок!!! - Зараз, зараз... – Заєць оторопіло взяв пластянку з розсадою і подав Олі. Та вкинула кізяка з їхньої тачки. Всі зачаїли подих. - Ну? – через декілька хвилин спитав нетерпляче сурмач. - Що ну? - Коли діяти почне? - Гммм, мабуть, завтра вранці, – сказала Оля. Та сурмача це не влаштувало: - Ви що, подуріли?? Забули правило? - Ні, нічого не забули, – покрутила головою Оля й відчула, як шматок бороди починає відклеюватися. - То яке в нас правило? - Егм, – Оля гарячково думала, – правило номер один – якісні овочі для вашого городу! Це було перше, що спало на думку. Так говорилося на роботі у дідового друга Льоні в магазині «Дім, сад, город»: якісні вироби для вашого дому, якісні рослини для вашого саду і все таке інше. Всі навколо зашепотілися зловісно. - Що? – вискнув сурмач. – Які овочі? Для якого городу?! Я ще такого не чув! Який наш девіз? – і космонавти хором відрапортували: - Вище, ширше, товще і просто зараз! - Ну, оце я і казав... – кахикнула Оля - Та невже? – примружився сурмач. – А що то у вас таке з бороди звисає? І очі напухли оно, мабуть, ви взагалі нетутешні... – почувши про «нетутешнього», Заєць вирішив втрутитися: - Які збіса нетутешні?! Та я тут кожен закапелок знаю! А це нормальне природне добриво! Справжнє! Як воно в природі має бути! Ось, нюхніть! Наглядач нюхнув. Тоді скоса поглянув на тачку й начепив прищепку на носа. - Он воно як... Щось я вас тут раніше не бачив... - Та що ви вигадали?! Це зі мною високоповажний професор Хворостина, дослідник будяків і реп'яхів! А я... я.. - Це мій асистент! – випалила Оля. – Ми взагалі до вас не... не записувалися, ми мусимо далі, до злої цибулі, чи як там її... - Он воно що... – знову повторив дядько, тепер із прищепкою на носі. – До цибулі, значить... а де це даш сміттяр? – він раптом витяг стручок із антеною і приставив до вуха: – Охорона!! – відчеканив. – Негайно у Відділ добрив! Ало! Тут двоє шпигунів! Що?? Ознаки?? Зелені бороди, напухлі очі! Ало, ви мене чуєте? Говорять небезпечні речі!! Про природу там! Розносять кізяки!! Сміттяра кокнули!! Ало!
При слові «шпигуни» Заєць із Олею вже чекати не стали: вони кинули й тачку, помідор і дременули щодуху геть. Вони обігнули сарай, на ходу здираючи з себе бороди та окуляри з жолудів, перестрибували через якісь ночви й колоди, без кінця встряючи ногами то в купи добрив, то в відра, то в ящики з розсадою. За хвилину в Олі на кожній нозі було по глечику з землею, а Заєць понамотував на вуха всі в'юнкі й висячі рослини, яких теж тут росло достобіса. Чи то були помідори, чи ліани, чи помідороліани – один Бог знає. Ось уже й водомети недалечко видніються... Ще трошки... але ні: тупіт охоронців лунав вже зовсім поруч, не залишаючи втікачам жодних шансів.
- Сюди! Хутчіш!! – писнув Заєць. – Переверни цю штуковину!
І Оля, хоч-не-хоч, мусила перевернути на них двох ночви.
На ділянку вибігли охоронці: на костюмі в одного була нашивка з перцем, в другого – з баклажаном.
- Капітане, тут сліди уриваються! – випалив той, що з перцем.
- Не уриваються, бовдуре, посвіти ліхтарем... – наказав баклажан. – Так... А під ночвами ти дивився?
- Ні ще, капітане!
- Ну то чого ти чекаєш?
Охоронці підняли ночви за край, та одразу ж отримали удар. Вірніше, і не зовсім удар: на них пирснули спреєм від комарів. Поки вони протирали очі, з-під ночов вистрибнули дві постаті й зникли у темряві.
- Продовжуємо погоню! – наказав баклажан. – Ой! Та що за біс! – він ляснув себе по плечу. Потім по шиї. Потім по щоці.
- Що це ви себе б'єте, капітане? Ой! – і перець теж ляснув сам себе по лобі.
Річ у тому, що спрей від комарів був не дуже звичайний. Коли ним пирснеш десь на камінь, на той камінь зліталися комарі з усієї округи, а от тебе не чіпали. Був то насправді приваблювач комарів. Дуже зручно: сидиш собі на пікніку, недалечко камінь наспреював – і туди всі комарі летять, а до тебе їм діла нема. Охоронців же таким спреєм просто облили. Ото вони ляскали самі себе, потім одне одного, голосніше й частіше... та так і мусили дубасили одне одного цілу ніч, відганяючи комарів.
А Оля з Зайцем уже віддихувалися біля знаку «Водометні установки».
- Охоронці далі не побіжать, це вже не їхня територія, – заспокоїв Заєць, як тільки вони пройшли умовну лінію за знаком. – Тепер ходімо за мною...
- Куди? Ніч надворі, – злякано прошепотіла Оля.
- Спокійно, професоре Хворостина! У мене тут давній друзяка живе недалечко. Тут ми в безпеці.
Вони пробралися поза кущами до невеличкого сараю. Збоку звисала шворка. Заєць смикнув за неї чотири рази, потім почекав і смикнув ще раз.
- Це в нас ніби азбука Морзе, – прошепотів він. І додав:
- Заєць, взагалі-то, розумна тварина. Я вже казав?
Шворка почала повільно підійматися. Натомість до Зайця й дівчинки спускався з горища лозовий кошик. Заєць весь аж сяяв, як ліхтарик:
- Ну що, залазь усередину!!
